Роздатковий матеріал. Історія України

Тема.  Вступ.

Періоди історії України

Давня історія 6 клас Бл. 1 млн років тому — IV ст. н. е.

середньовічна історія 7 клас V — кінець XV ст.

нова історія 8 клас XVI— XVIII ст.9 клас ХІХ ст.

новітня історія 10 клас Початок ХХ ст. — 1920 р 11 клас. 1938 р. — початок ХХІ ст.

Основні етапи розвитку українських земель

Назва	Характеристика
Україна на початку ХХ        ст.	Формування       індустріального суспільства         в українських         землях.
Україна в роки Першої світової війни	Воєнні дії на території України     в 1914—1917        рр. Вплив подій         війни на життя населення. Активізація         діяльності         політичних партій та організацій         (заснування ГУР, СВУ, формування        легіону УСС         тощо)
Українська державність в        1917—1921        рр.	Доба УЦР. Доба Гетьманату         П.Скоропадського. Доба Директорії УНР. Більшовицька окупація         України

.

Доба Української революції 1917-1921 рр

Революція в Російській імперії охоплює період:  1905-1907 рр.  

Кризові явища на Україні охопили період 1900-1903 рр.          

Урбанізація  -Історичний процес зростання і підвищення економічної ролі міст, що охоплює різні сторони життя міського населення і суспільства в цілому

Індустріалізація — процес створення великого машинного виробництва в усіх галузях народного господарства, насамперед у промисловості, і перетворення на цій основі аграрної країни (або окремих її районів) на індустріальну.

Революція - Докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового.

Світова́ війна́ — глобальне протиборство коаліцій держав із застосуванням засобів збройного насильства, що охоплює велику частину країн світу.

Економічна криза

Модерніза́ція — перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального

Економічна криза — Складне явище в житті будь-якого суспільства,яке характеризується тимчасовим призупиненням чи цілковитим припиненням функціонування окремих елементів або його політичної системи

Початок ХХ ст. ознаменувався пожвавленням суспільно- політичних процесів в Україні. Одним із його проявів стало піднесення українського національно-визвольного руху та національної самосвідомості українців. Значний вплив на суспільне життя в Україні мали події Першої світової війни. Війна спричинила загальнонаціональну кризу в Російській імперії, яка переросла в революцію, і повалення самодержавства. У цей період український народ відразу заявив про свої національні інтереси. Українська революція, яка розпочалася 1917 р., посприяла відродженню традицій української державності. Хоча вона й завершилася поразкою, її уроки мали важливе значення для подальшої визвольної боротьби українського народу.

Територія й населення України на початку ХХ ст. Колективна робота з підручником. Учні самостійно опрацьовують відповідний матеріал параграфа в усній або письмовій формі, складаючи таблицю «Українські землі на початку ХХ ст.».

На початку ХХ ст. український народ, як і в попередньому столітті, залишався під владою Російської та Австро- Угорської імперій. Територія етнічних українських земель дорівнювала 690 тис. км2 . Із них близько 80% становила Наддніпрянська Україна, що входила до складу Російської імперії. На її території імперською владою було створено дев’ять губерній. На Лівобережжі й Слобожанщині — Чернігівську, Полтавську та Харківську, на Правобережжі — Київську, Подільську та Волинську, на Півдні — Катеринославську, Херсонську й Таврійську. Водночас значна частина українців проживала за межами цих губерній. Вони заселяли також великі райони Чорноморської губернії, Кубанської області, області Війська Донського, Курської, Воронезької, Мінської, Холмської та Гродненської губерній.

Під владою Австро-Угорщини перебувала Західна Україна, що становила близько 20% етнічних українських земель. Адміністративний і конституційний устрій Австрії та Угорщини, об’єднаних особою монарха, суттєво відрізнявся. Кожна країна мала окремий парламент: Австрія — у Відні, Угорщина — у Будапешті. Землі Австрії були поділені на 17 адміністративних одиниць, що мали автономію у внутрішніх справах та окремі місцеві законодавчі органи, а Угорщина, незважаючи на неоднорідність етнічного складу, існувала як єдина централізована держава. Галичина й Буковина мали статус коронних країв Австрії, а Закарпаття входило до складу Угорщини.

Робота з поняттями і термінами.

коронний край — адміністративно-територіальна одиниця Австрійської (від 1867 р. — Австро-Угорської) імперії у XVIII — на початку ХХ ст.

Губернія — основна територіально-адміністративна одиниця в Росії у XVIII — на початку ХХ ст.; поділялася на повіти.

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ українських земель у складі російської імперії на початку ХХ ст.

Наддніпрянська Україна
Правобережжя	Лівобережжя	Слобожанщина	Південь
Київська, Подільська, Волинська	Чернігівська, Полтавська	Харківська	Катеринославська, Херсонська, Таврійська

Адміністративно-територіальний устрій та регіональний поділ західноукраїнських земель у складі австро-Угорської імперії на початку ХХ ст.

Західна Україна
Австрія		Угорщина
Галичина	Буковина	Закарпаття

Загальна кількість населення Наддніпрянської України, згідно з переписом 1897 р., становила 23,5 млн осіб. Із них українці становили 72%, росіяни та білоруси — 13,1%, євреї — 8%.

Населення Західної України за переписом 1900 р. становило 5,96 млн осіб. Із них українці становили 68%, поляки — 13,6%, євреї — 13,5%.

 У Наддніпрянщині російська імперська влада, як і в попередньому столітті, здійснювала політику русифікації, що охоплювала всі сфери економічного, політичного та культурного життя краю. Надзвичайно ви- сокий рівень русифікації населення спостерігався у великих містах і промислових центрах. За переписом 1897 р., у Києві 54,4% жителів становили росіяни і лише 22,1% — українці, в Одесі відсоток українців у складі населення міста становив близько 16. Такою самою була частка українців у промислових центрах Слобідської й Південної України.

 На західноукраїнських землях місцеве українство потерпало від політики онімечування, що поєднувалася з полонізацією в Галичині, румунізацією в Буковині та мадяризацією на Закарпатті.

Територія Галичини включала Східну Галичину, заселену переважно українцями, і Західну Галичину, де переважали поляки.

На Буковині північна частина краю (Чернівецький округ) була переважно українською, а південна (Сучавський округ) — румунською.

У складі Австро-Угорщини, що була конституційною монархією, західні українці мали певні можливості для участі в суспільно-політичному житті країни. Так, вони обирали своїх представників до крайових сеймів, австрійського та угорського парламентів

Робота з поняттями і термінами.

русифікація — сукупність дій та заходів царського уряду в Російській імперії, спрямованих на звуження й витіснення на другорядні ролі національних мов, культури, історії з одночасним висуненням на провідні по- зиції російської мови, культури, історії.

Тема: Соціально-економічне  і суспільно-політичне становище Наддніпрянської України на початку ХХ ст

1. Головне завдання українського народу в XX ст.

У новітню епоху світової історії український народ увійшов із тягарем складних проблем, що гальмували його просування шляхом загальнолюдського прогресу і тому потребували негайного розв'язання. Українці декілька століть були позбавлені власної державності і територіальної цілісності цих найважливіших передумов успішного соціально-політичного і національно-культурного розвитку будь-якої нації. На початку XX ст. Україна все ще була поділена між двома могутніми сусідніми імперіями - Російською і Австро-Угорською. Її територію, населення, природні багатства обидві імперії використовували у власних інтересах. Не маючи свого уряду, армії, суду, поліції, чиновників і дипломатів, українці змушені були утримувати імперських. Не маючи власної держави, в усіх війнах, які вели Росія і Австро-Угорщина, вони зобов'язані були проливати кров за інтереси імперій. Тимчасом Росія і Австро-Угорщина, керуючись передусім загальноімперськими інтересами, не переймалися запитами українців, проблемами їхнього національного та культурного економічного розвитку.

Отже, створення єдиної, незалежної, соборної України було головним завданням її народу в XX ст.

Завдання це було надзвичайно складним, але на початку XX ст. складався комплекс необхідних передумов для його вирішення.

2. Географія розселення украінців

Україна розташована в центрі Європейського континенту і напередодні Першої світової війни була однією з найбільших європейських країн. Площею вона поступалася лише Росії, перевищуючи Німеччину, Велику Британію, Францію і решту країн Європи. Що ж до кількості населення, то за цим показником Україну випереджали лише Росія, Німеччина та Велика Британія. Загальна площа українських земель становила понад 850 тис. кв. км. Ці землі були досить щільно заселені, а загальна кількість населення в них перевищувала 48 млн чол .

 Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської(Дніпропетрівська обл.), Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.

Наддніпрянська Україна
Правобережжя	Лівобережжя	Слобожанщина	Південь
Київська, Подільська, Волинська	Чернігівська, Полтавська	Слобідська-Українська (від 1835 –Харківська)	Катеринославська(Дніпропетровська) Тарійська, від 1805 Херсонська

3.Промислове піднесення

Після скасування кріпосного права в 1861 році протягом наступних чотирьох пореформених десятиліть економічний розвиток Наддніпрянської України відбувався прискореними темпами. На цій території помітно збільшилася кількість промислових підприємств: якщо 1869 року тут налічувалося 3 712 фабрик і заводів, то в 1900 році — вже 5 301. На початку XX ст. Україна за своїм економічним потенціалом посідала друге місце в промисловому виробництві Російської імперії. Тут була сконцентрована п'ята частина російських промислових підприємств, які виробляли більш як 20% промислової продукції.

У більшості випадків з України в Росію експортували продукти й сировину, а ввозили в Україну вже готові російські вироби.

Розвиток промисловості

учні упродовж розгляду нового матеріалу в усній або письмовій формі складіють таблицю «Особливості соціально-економічного

розвитку України на початку ХХ ст.».

Сфера розвитку	Українські землі у складі Російської імперії
1. Промисловість 2. Сільське господарство 3. Кооперативний рух 4. Становище населення

Сфера розвитку	Російської мперії Наддніпрянщина
1.Промисловість	Кам’яновугільна, металургійна, залізорудна, легка, харчова
2.Сільське -господарство	Малоземелля примушувало селян орендувати землі в поміщиків, це гальмувало розвиток сільського господарства. Напередодні Першої світової війни в Наддніпрянщині становили 80 %  бідних, а заможні  — 5 % селян. Зернове виробництво, бурякове виробництво, вирощування тютюну
3.Кооператив- ний рух	У 1905 р.  найбільша в Наддніпрянщині споживчих кооперативів. Збільшення кількості кооперативів обумовлювало необхідність створення кооперативних союзів. У 1914 р. на селі та в містах існувало 3020 споживчих і 2477 кредитових Наддніпрянська Україна посідала перше місце в Російській імперії.

Початок ХХ ст. для українських земель був пов’язаний із поширенням економічної кризи, що набула найбільш виразного характеру в 1900—1903 рр.

У Наддніпрянській Україні від неї особливо постраждали найрозвиненіші галузі промисловості — кам’яновугільна та металургійна. Більшість гірничорудних і металургійних підприємств скоротили виробництво, а деякі взагалі припинили існування. Криза супроводжувалася скороченням  кількості дрібних фабрик і заводів та поглиненням їх великими підприємствами. Унаслідок цього в промисловості відбувалася концентрація виробництва. Високі темпи її розгортання спричинили те, що на початку ХХ ст. Україна за рівнем концентрації виробництва в основних галузях промисловості домінувала у світі. На великих підприємствах Наддніпрянщини працювало понад 44 % усіх промислових робітників, тоді як у США — 33 %. П’ять металургійних заводів українського Півдня виробляли 25 % загальноросійського виробництва чавуну, а українські цукрові заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка,Ярошинського й Бобринського — 60 % цукру-рафінаду.Концентрація промислового виробництва сприяла розгортанню процесу монополізації, тобто утворення монополій у металургійній, кам’яновугільній і залізорудній галузях. Створення великими банкірами та підприємцями монополістичних об’єднань дозволяло їм зміцнювати виробництво й отримувати прибутки навіть у кризові роки. Однак відсутність конкуренції давала також можливість монополістам завищувати ціни на свою продукцію й одержувати надприбутки.

Концентрація виробництва — зростання кількості великих підприємств і зосередження на них великої частини засобів виробництва, які має суспільство, робочої сили та продукції.

Залізничний транспорт. Значний вплив на активний розвиток продуктивних сил підросійської України мав залізничний транспорт. Ураховуючи його величезне значення, протягом 1866-1879 pp. в Україні були прокладені понад 4,5 тис. верст залізничних колій. У підросійській Україні перша залізниця була збудована 1865 року. Вона з'єднала Одесу з Балтою. На кінець XIX ст. довжина залізниць 9 українських губерній становила 1/5 частину від загальної залізничної мережі Російської імперії.

Нові залізничні колії прокладалися таким чином, щоб насамперед задовольнити потреби колонізаторської політики царизму, яка повністю ігнорувала внутрішні інтереси України. Так, наприклад, Київ не мав залізничного сполучення з Одесою.

Завдяки розгалуженій залізничній мережі економіка України швидко інтегрувалася в економічну систему Російської імперії.

Водний транспорт. У нових умовах господарювання помітно посилилася й роль водного транспорту. Головною водною артерію України був Дніпро, найбільшим морським портом на півдні України стала Одеса. Це місто набуло величезного значення як один з провідних транзитних пунктів у зовнішній торгівлі Росії.

Капіталовкладення. Економічний розвиток південних і східних під російських українських губерній відбувався прискореними темпами. Помітний вплив на піднесення промисловості цих регіонів мав іноземний капітал, приплив якого особливо посилився з 80-х pp. XIX ст., коли великий потік бельгійських, англійських, французьких і американських капіталів ринув у гірничу промисловість. Тут почали створюватися спільні акціонерні товариства. Наприклад, у гірничій металургії України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних товариств, у 12 з яких капітал повністю належав іноземцям, а в інших 6 був мішаним.

Значні капіталовкладення дали змогу в південних та східних регіонах України у найкоротші терміни розвинути промисловість: побудувати металургійні, хімічні й машинобудівні заводи, шахти й електростанції. Донецько-Криворізький басейн перетворився на головну вугільно-металургійну базу Російської імперії (у 1906 році Донбас давав 73% від усього видобутку кам'яного вугілля Росії).

Розвиток міст. З розвитком промисловості виникали нові міста та відбувалася активна пролетаризація старих (Харків, Катеринослав, Юзівка, Херсон, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса). У промислові регіони України переїжджали сотні тисяч переселенців з центральних регіонів Росії, постійно поповнюючи лави робітників. На 1897 рік міське населення України становило вже близько 13% від його загальної кількості. Кількість малих міст (з населенням до 10 тис. осіб) скоротилася майже вдвічі, у них проживало тільки 11,8% міського населення. Водночас фактично подвоїлася кількість порівняно великих і середніх міст.

Важка промисловість. На початку XX ст. за рівнем концентрації виробництва й робітників на великих підприємствах Україна вийшла на одне з перших місць у світі. Особливо високою була концентрація виробництва у важкій промисловості.

У 1900 році низка шахт Донбасу мала річний видобуток понад 10 млн. пудів вугілля кожна. Вони давали 57,1% від загального добутку цього басейну. В Україні не було жодного металургійного заводу, який би виплавляв менш ніж 1 млн. пудів чавуну на рік. У цілому ж, у 1902 році на великих підприємствах України з кількістю робітників 500 і більше осіб працювало понад 44% від загальної кількості українських пролетарів.

Монополії. Провідну роль в економічному житті України стали відігравати монополії, які виникли ще наприкінці XIX ст. Скажімо, у Києві в 1887 році одним з перших виник синдикат цукрозаводчиків. Незабаром у південних індустріальних регіонах України були створені найпотужніші монополії — «Продамет», «Продвугілля», «Продвагон», «Продруда», «Продсудно», «Продрейки». Разом з ними розвивалися банки, серед яких особливо активно Азовсько-Донецький.

На тлі швидких темпів зростання важкої індустрії дещо повільніше, але прогресували легка, борошномельна, м'ясна, цукрова галузі промисловості. Найбагатшим українським цукрозаводчиком, банкіром і промисловцем у зазначений період став Михайло Терещенко. Не відставали від нього великі промисловці й фінансисти Симиренки, Юхненки, Харитоненки та Бродські.

3. Господарство і соціальний склад населення України.

Загальна частка українців у населенні України становила понад 2/3. За національним складам село було перелажна українським, місто - багатонаціональним, здебільшого російським і єврейським. У руках представників цих національностей здебільшого перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці у містах становили меншість - близько третини населення. Між містом і селом утворився мовний бар'єр. Село розмовляло українською мовою, місто - переважно російською. Таким чином, на початку новітнього часу перед українцями стояло багато складних завдань. Але найважливішим залишалося відновлення державної незалежності й територіальної цілісності. Лише за умови вирішення цього історичного завдання відкривалися перспективи розв'язання всіх інших.

Але здобуття Україною незалежності було можливе лише за умови істотного послаблення чи повного краху імперій, між якими була розділена Україна - Російської і Австро-Угорської, при сприятливій для неї міжнародній ситуації.

Монополія — виняткове право приватних осіб, держави, організацій, фірм тощо в різних сферах діяльності.

Синдикат — монополістичне об’єднання, характерною рисою якого є розподіл замовлень, закупівля сировини та реалізація продукції через єдину систему збуту. Члени синдикату зберігають виробничу самостійність, але втрачають комерційну.

Найпоширенішою формою монополістичних об’єднань у промисловості стали синдикати. (Учитель привертає увагу учнів до таблиці.)

Найбільші монополістичні об’єднання, які діяли в Н аддніпрянській Україні

на початку ХХ ст.

Особливістю монополій на українських землях було те, що їх в основному

контролював іноземний капітал — британський, французький, бельгійський і німецький. Так, іноземним кампаніям, які більшість своїх прибутків вивозили за кордон, належало 90 % основного капіталу в металургії та 63 % у видобутку вугілля. Для промисловості Наддніпрянщини був характерний нерівномірний її розвиток у регіонах. Основне промислове виробництво зосереджувалося на Півдні та Сході України.

На Лівобережжі провідною галуззю було сільське господарство. На Правобережжі також переважав аграрний сектор і пов’язані з ним легка та

харчова галузі промисловості. Кризу 1900—1903 рр. змінила економічна депресія 1904—1909 рр. Від кінця 1909 р. розпочалося економічне

піднесення, що тривало до початку Першої світової війни. На 1913 р.

Наддніпрянщина стала основним виробником багатьох видів продукції

в Російській імперії.

4. Розвиток сільського господарства.

На початку XX ст. сільське господарство України стало розвиватися капіталістичним шляхом. Поміщицькі й селянські господарства втягувалися в ринкові відносини. У них усе ширше застосовувалася вільнонаймана праця, новітня техніка й передова технологія. Південь України став виробляти значну кількість товарного хліба, насамперед пшениці та ячменю, які у великій кількості йшли на продаж. Проте капіталістичний розвиток села гальмували кріпосницькі залишки, передусім практика самодержавства та великого поміщицького землеволодіння. Наприклад, у 1905 році в Україні в руках 32,5 тис. дворян зосереджено 10,9 млн. десятин землі — у середньому 334 десятини на маєток. 97 найбільших поміщиків володіли майже 2 млн. десятин, тобто кожен з них мав не менше 20 тис. десятин землі. Найбагатшими були князі та графи Браницькі, Потоцікі, Бобринські.

Водночас 3 млн. селянських господарств України мали в середньому по 7 десятин на двір. 44% селянських господарств були бідними й мали не більше 5 десятин землі кожне. Селяни були зв'язані общиною та кругового порукою, придушені непосильними податками й викупними платежами, позбавлені політичних прав. Жорстоко гноблені царизмом і поміщиками, селяни розорялися. Тому соціальне напруження на селі на початку XX ст. з року в рік зростало, а аграрне питання залишалося найболючішим.

 На початку ХХ ст. в сільському господарстві українських земель

тривали процеси, започатковані аграрними реформами в Росії (1861 р.)

та Австрії (1848 р.), а саме:

„„перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували

свої господарства до ринкових потреб;

„„зростання товарності господарств;

„„поява надлишку робочої сили;

„„упровадження в сільськогосподарське виробництво техніки й до-

сягнень агрокультури.

У Наддніпрянській Україні існувало 32,5 тис. поміщицьких гос-

подарств, яким належало 10,9 млн десятин землі й 3 млн селянських

господарств, що мали 20 млн десятин землі. Малоземелля примушувало

селян орендувати землі в поміщиків, спричиняло поширення різнома-

нітних відробітків і гальмувало розвиток сільського господарства. На-

передодні Першої світової війни малоземельні й безземельні селяни

в Наддніпрянщині становили щонайменше 80 % селянства, а заможні

селяни — лише 5 %. Важким тягарем для селян були викупні платежі

за землю, які сплачувалися ними за реформою 1861 р. Значна частина

поміщиків у пореформений період не змогла пристосуватися до нових

умов господарювання. Упродовж 1877—1905 рр. поміщики продали, переважно заможним селянам, майже третину своїх земель. Ті, хто зміг

перебудувати свої маєтки, створили на їх основі ефективні багатогалузеві господарства, що базувалися на вільнонайманій праці.

Провідну роль у сільському господарстві Наддніпрянської України відігравало товарне зернове виробництво. На початку ХХ ст. в краї

збирали понад 75 % загальної кількості озимої пшениці в Російській імперії. Зберігалася й поглиблювалася сформована в попередньому столітті районна сільськогосподарська спеціалізація. На Півдні переважало товарне зернове господарство, на Правобережжі — товарне бурякове виробництво, на Лівобережжі й Слобожанщині — товарне бурякове виробництво та вирощування тютюну. Тваринництво у структурі сільськогосподарського виробництва посідало досить незначне місце.

 Столипінська аграрна реформа та її наслідки

Така гостра ситуація в сільському господарстві ставила на порядок денний запровадження невідкладних, екстрених заходів, спрямованих на подолання кризового стану. Аграрна реформа, ініціатором якої був міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів Росії Петро Столипін, розпочалася 9 листопада 1906 року.

Цього дня Микола II підписав указ, який:

• надавав право кожному селянину закріпити за собою свій земельний наділ в особисту приватну власність;

• давав можливість господарям, що закріпили наділ у свою власність, продавати й купувати землю, а також вимагати від сільської общини виділення їм хутора чи відрубу.

Положення царського указу аж ніяк не зачіпали головного земельного фонду, що перебував у власності поміщиків. Фактично це був тільки переділ земель, що перебували в розпорядженні сільської общини. Столипінська аграрна реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним одноосібним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 року з общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережжі — 50,7%.

Наслідки столипінської реформи були суперечливими. Від неї, безумовно, виграла заможна частина селянства, яка швидко прибрала до своїх рук найкращі землі, перекупила за дешевими цінами землі в незаможних селян. Так, ринкова ціна десятини землі в царській Росії коштувала 250 крб., а нові господарі скуповували її в бідноти по 38-80 крб. Проведенню столипінської реформи активно сприяв селянський банк. Маючи у своєму розпорядженні значний земельний фонд (за рахунок викупу землі в поміщиків за високими цінами та скуповування земель у селянської бідноти за безцінь), банк продавав землю за завищеними цінами. Він був відкритий для всіх селян, які зверталися до нього. Проте всі спроби незаможної частини селян скористатися його послугами виявилися марними. Селянин, що одержав банківський кредит, майже ніколи не міг своєчасно віддати борг, за що мав сплачувати нові відсотки. З часом земельний наділ цього селянина переходив у власність банку.

Тому, з одного боку, реформи П. Столипіна сприяли створенню великих фермерських господарств, які зуміли залучити до сільськогосподарського виробництва передові технології та найновіші технічні винаходи. З другого боку, вони погіршили становище малоземельних селян і сільської бідноти, спричинили подальше розшарування українського села та загострення соціальних суперечностей. Ураховуючи це, царський уряд покладав великі надії на переселення селян на віддалені території імперії. Тільки з України протягом 1906-1912 pp. до Сибіру виїхав майже 1 млн. селян. Переселення відбувалося в жахливих умовах антисанітарії, постійних хвороб і нестачі продуктів. Коли українські селяни потрапляли в нові регіони, на них чекало нове розчарування: землі тут здебільшого були неосвоєні, житла не існувало та й місцеве населення ставилося до чужинців вороже. Більшості переселенців було не під силу організувати своє господарство на новому місці. Через це в 1911 році в Україну повернулося майже 70% переселенців. Це призвело до нових стихійних селянських виступів.

У цілому столипінська аграрна реформа сприяла швидкому розвиткові нових капіталістичних відносин у Російській імперії, появі фермерських господарств, збільшенню продуктивності праці в сільському господарстві.

Закономірним наслідком цих процесів було одержання в Україні в 1913 році рекордного валового збору зернових — 1,2 млрд. пудів. Проте реформа не розв'язала головної аграрної проблеми, бо поміщицьке землеволодіння залишалося недоторканним. Тому суспільні суперечності в українському селі ще більше загострилися.

5. Кооперативний рух.Українські селяни, господарюючи в ринкових умовах, стикалися з багатьма складними проблемами — збут продукції, придбання техніки, отримання позик у банках тощо. Для багатьох із них самостійне розв’язання було надзвичайно складним процесом. Селяни, а також міське дрібноремісниче населення й робітники за допомогою українських громадських діячів об’єднувалися в різноманітні кооперативи — споживчі, виробничі, кредитні тощо. У тогочасних політичних умовах кооператив ний рух для українців став засобом захисту їх соціальнокономічних інтересів, сприяв залученню до діяльності самоврядних економічних організацій, був школою підготовки майбутніх громадських діячів.

Робота з термінами та поняттями

Кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

У Наддніпрянській Україні багато зусиль для заснування нових кооперативів докладав «артільний батько» Микола Левитський (1859—1936 рр.), який ще в 1887 р. організовував перші хліборобські спілки (артілі) в краї. Він створював також перші виробничі артілі в містах. Поширенню кооперативного руху сприяли численні статті М. Левитського про кооперацію та видана в 1901 р. брошура «Спілкова умова для хліборобських спілок». У 1905 р. в Полтавській, Київській та Подільській губерніях діяла найбільша в Російській імперії кількість споживчих кооперативів. Збільшення кількості кооперативів обумовлювало необхідність

створення кооперативних союзів. У 1901 р. виник Союз кредитової кооперації в Бердянську, у 1908 р. — Союз споживчої кооперації в Києві,

у 1910 р. — Союз споживчої кооперації у Вінниці. Однак 1913 р. влада,

намагаючись підпорядкувати українську кооперацію та долучити її до

системи російської кооперації, примусила ці союзи ліквідуватися. Упродовж 1900—1914 рр. кількість кооперативів у Наддніпрянщині постійно зростала. У 1900 р. тут діяло 450, у 1905 р. — 820, у 1910 р. —2100 кооперативів усіх видів. У 1914 р. на селі та в містах існувало 3020 споживчих і 2477 кредитових кооперативів. За цим показником Наддніпрянська Україна посідала перше місце в Російській імперії.

6. Зміни в становищі населення.Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін у суспільному житті. Провідні позиції поміщиків землевласників у суспільстві послабилися. Впливове становище зберігали переважно ті з них, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо.

На Правобережжі такими були родини Бобринських, Потоцьких, Браницьких. Дедалі більше міцніли вплив і значення буржуазії. За своїм складом в Україні вона була багатонаціональною верствою, у якій українці більшості не мали. Окрім них до буржуазії належали росіяни, євреї, поляки, німці, французи, бельгійці тощо. Вони або постійно перебували в Україні, або вкладали кошти у власні підприємства, проживаючи за кордоном. Серед відомих представників тогочасної української буржуазії були родини Терещенків, Харитоненків, Римаренків, Симиренків та ін. У зв’язку з розвитком промисловості відбувалося зростання кількості робітників. У промисловості Наддніпрянщини в 1910 р. було зайнято 475 тис. робітників. Найбільшими центрами зосередження промислових робітників на українських землях стали Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь.

Становище промислових робітників Наддніпрянщини було важким. Тривалість робочого дня законодавством не обмежувалася та становила 12—14,5 години на добу. Зокрема, у Київському фабричному окрузі в 43 % робітників він становив 12—13 годин. Значного поширення набули наднормові години. Переважна більшість підприємств працювала за відсутності техніки безпеки, що призводило до численних нещасних випадків. Так, у 1913 р. кількість потерпілих на металургійних заводах становила 31 %. Заробітна платня не забезпечувала прожиткового мінімуму більшості робітників. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Підприємці також зменшували зарплату робітників за рахунок численних штрафів. Нестерпними залишалися житлово-побутові умови робітників. У 1913 р. щонайменше 70 % гірників Криворізького залізорудного басейну жили в бараках.

 Тема: Наддніпрянська Україна у 1905-19014 рр 

 1. Початок революції. Революційні події в Наддніпрянській Україні

в січні—серпні 1905 р.У січні 1905 р. в імперії застрайкувало 440 тис. робітників. Оголосили про припинення праці робітники багатьох промислових підприємств Наддніпрянської України. На кінець лютого тут було зафіксовано

105 страйків, у яких брали участь 70 тис. робітників. Страйкова хвиля

поступово посилювалася. Протягом квітня—серпня 1905 р. в Наддні-

прянщині відбулося 300 страйків за участю понад 100 тис. робітників.

Улітку страйкова боротьба набула переважно політичного характеру.

Страйкарі виступали під гаслом «Геть самодержавство!». Неодноразово

виникали сутички робітників із поліцією. Одночасно розгортався селян-

ський рух, який мав стихійний характер і в основному завершувався по-

громом поміщицьких маєтків.

Під впливом виступів робітників і селян похитнулася надійна

раніше опора російської влади — армія. Першим великим виступом

у збройних силах Російської імперії стало повстання на броненосці

«Потьомкін» 14 червня 1905 р., більшість матросів якого становили

українці. Одним із небагатьох офіцерів, що підтримали повсталих,

став інженер-механік Олександр Коваленко. Він був одним із засновників

РУП, а під час заворушень входив до складу революційного ко-

мітету, що керував повстанням.Після прибуття до Одеси повсталі вирішили підтримати місцевих страйкуючих робітників. Спроба вірних владі 12 кораблів Чорноморської ескадри розстріляти бунтівний броненосець провалилася. Матроси ескадри відмовилися стріляти в «Потьомкіна» та зустріли його вигуками «Ура!». Побоюючись поширення повстання на інші кораблі, російське командування відвело їх до Севастополя. 25 червня 1905 р.

в умовах нестачі вугілля й провіанту повсталий «Потьомкін» увійшов

до румунського порту Констанца та здався владі. Повстанці стали по-

літичними емігрантами, а деякі згодом таємно повернулися на Бать-

ківщину.

Розвиток революції змусив владу піти на поступки. 18 лютого

1905 р. імператор Микола ІІ підписав маніфест, у якому оголосив про

створення спеціальної комісії для з’ясування причин заворушень та опри-

люднив свій намір скликати законодорадчу Державну думу. 6 серпня

з’явився новий маніфест про створення виборного

 законодорадчого органу Державної думи. Ліберальні кола цей крок влади задовольнив, протереволюцію він не зупинив.

Революція -  (від лат. revolutio — обертання, розвертання) — фундаментальна структурна зміна існуючої природної, соціальної, політичної чи економічної системи, яка зазвичай відбувається раптово або протягом відносно короткого часу. Революція може бути як насильницькою, так і мирною.

Причини Російської революції 1905—1907 рр.:

- зволікання влади з остаточним розв’язанням аграрного питання;

 - жахливі умови праці більшості робітників;

- падіння авторитету влади внаслідок поразки в російсько-японській війні 1904—1905 рр.;

- прагнення підприємницьких кіл до участі в управлінні державою;

- національне гноблення неросійських народів;

- установлення в Росії конституційно-демократичного ладу через

ліквідацію самодержавства, демократизацію суспільного життя,

проголошення та юридичне закріплення прав і свобод громадян.

Вимоги окремих верств

2. Жовтневий страйк. Маніфест 17 жовтня 1905 р. та його наслідки.

На початку жовтня 1905 р. в Москві та Петербурзі розпочався загально російський політичний страйк. Головними політичними вимогами страй-

карів були запровадження демократичних свобод і скликання Установчих

зборів. У Наддніпрянській Україні страйк підтримало понад 120 тис. осіб.

Прагнучи його придушити, уряд запровадив у країні воєнний стан. Навчан-

ня у вищих навчальних закладах призупинилося, фабрики й заводи були

взяті під контроль військами та поліцією. Проте страйк тривав. У Харкові

та Катеринославі відбулися збройні сутички страйкарів із поліцією.

Під час Жовтневого політичного страйку виникли нові форми само-

організації робітників — ради робітничих депутатів. Вони відігравали роль

органів робочої влади. Перша рада виникла на початку жовтня 1905 р. в Ка-

теринославі. Усього впродовж жовтня—листопада ради з’явилися у 50 міс-

тах і робітничих поселеннях Наддніпрянщини. Одночасно зі створенням

рад відбувалося об’єднання робітників у професійні спілки. В Україні за

роки революції утворилося 280 профспілок, що об’єднували кілька ти-

сяч працівників.Наростання хвилі народних протестів примусило імператора Миколу ІІ 17 жовтня 1905 р. оприлюднити Маніфест «Про вдосконалення

державного порядку», яким народу «дарувалися» громадянські свобо-

ди — недоторканності особи, друку, совісті, зборів, зібрань, спілок. У ньо-

му містилася також обіцянка залучити до виборів до Державної думи всі

верстви населення й визнати Думу законодавчим органом, без схвален-

ня якого жодний закон не набиратиме чинності.

Маніфест спричинив розкол серед прихильників революції. Лібера-

ли вважали боротьбу з владою виграною. Радикали прагнули продовжити

революцію та знищити самодержавство. Консерватори від прибічників вла-

ди вимагали скасування Маніфесту й збереження самодержавства.

У Наддніпрянській Україні після оприлюднення Маніфесту 17 жовтня

ситуація залишалася напруженою. Радикали організовували мітин-

ги, закликаючи до повалення монархії. Відбувалися єврейські погроми,

організовані чорносотенцями. Останні вважали євреїв, які становили ве-

ликий відсоток революціонерів, винуватцями революції. Найбільші по-

громи відбулися в Києві, Одесі, Катеринославі та містах Донбасу. Вони

тривали кілька днів, супроводжувалися загибеллю десятків людей, під-

палами й нищенням майна. Так, під час погрому в Києві 223 особи діс-

тали поранення та 23 загинули. Придушували ці виступи за допомогою

армійських підрозділів.

Чорносотенці — спільна назва членів крайньо правих організацій у Росії в 1905—1917 рр.,які виступали під гаслами монархізму, великодержавного шовінізму та антисемітизму.

Поява Маніфесту 17 жовтня суттєво змінила суспільно-політичне

життя як Російської імперії в цілому, так і Наддніпрянської України. Про-

голошені ним політичні свободи привели до появи нових легальних за-

гальноросійських партій. Ліберали утворили «Союз 17 октября» («октя-

бристи») та Конституційно-демократичну партію (кадети). Найвпливовішою

організацією консерваторів-чорносотенців став «Союз русского народа».

Загальноросійські партії соціал-демократів та соціалістів-революціонерів

стали легальними й використали це для посилення боротьби із самодер-

жавством. Усі загальноросійські партії активно діяли в Наддніпрянщині.

Українські політичні партії також перейшли від нелегальної роботи до від-

критої пропаганди й діяльності.

Селянський рух. Уже від перших місяців революції активізувалося селянство. Вістря боротьби селян було спрямоване проти поміщиків, у яких вони вбачали своїх головних ворогів. У січні—березні 1905 р. заворушення виникали переважно в окремих селах, де відносини між поміщиком і громадою були  особливо складними. Селяни громили поміщицькі маєтки, розкрадали  майно, захоплювали й перерозподіляли землі, іноді вбивали поміщиків або їх управителів.

У травні—червні 1905 р. виступи селян охопили цілі райони. У черв-

ні вони вирували в 64 із 94 повітів дев’яти губерній Наддніпрянщини.

На той час завдяки агітації загальноросійських та українських соціаліс-

тичних партій боротьба селян стала набувати організованого характеру,

з’явилися політичні гасла. Серед селян поширювалися прокламації із за-

кликами підтримувати боротьбу робітників проти самодержавства. Уліт-

ку 1905 р. було сформовано Всеросійський селянський союз. Особливо

активно його місцеві комітети діяли в губерніях Наддніпрянщини.

Восени 1905 р. відбулося нове піднесення селянських виступів, яке

подекуди супроводжувалися збройними сутичками з поліцією та армією.

Кривава драма розігралася в селі Великі Сорочинці Миргородського по-

віту Полтавської губернії, де в грудні 1905 р. відбулося одне з найбіль-

ших повстань селян у роки революції. Приводом до нього стала спроба

арешту 17 грудня місцевого вчителя Г. Безвіконного за революційну агі-

тацію. Обурені селяни затримали поліційного пристава, місцевого уряд-

ника й вигнали їх із села. Обраний на__загальному мітингу селянський

комітет звернувся до полтавського губернатора з проханням не карати

вчителя, вирішив не платити податків, не давати новобранців в армію та

закрити шинки. Відповіддю губернатора стало відправлення до села ко-

заків. Каральному загону протистояло близько 5 тис. селян. Між коза-

ками й селянами спалахнула сутичка, у якій були вбиті й поранені з обох

сторін. Загинув командир козачого загону. 21 грудня в селі з’явився но-

вий каральний загін із гарматами. Почалася розправа над повстанцями.

Погрожуючи зброєю, козаки зігнали селян на майдан, протягом чоти-

рьох годин тримали на колінах і катували керівників повстання. Потім

упродовж кількох днів активних учасників повстання карали різками,

а 19 селян заарештували й пізніше відправили на каторгу. Громадськість

України та Росії була обурена розправою із сорочинськими селянами, про

яку дізналася з нарису «Сорочинська трагедія» російського письменни-

ка Володимира Короленка, який жив у Полтаві.

3. Наростання революційних подій. Грудневі збройні повстання.

Восени 1905 р. почалися революційні виступи на флоті та в армії.

11—16 листопада 1905 р. відбулося повстання моряків на головній базі

чорноморського флоту в Севастополі під проводом лейтенанта Петра

Шмідта. Розпочалося воно на крейсері «Очаків», до якого приєдналися

12 кораблів. Повстання було придушене, а його керівника за вироком су-

ду розстріляно. 18 листопада 1905 р. в Києві озброєні солдати трьох рот

саперної бригади (близько 800 осіб), очолювані підпоручиком Борисом

Жаданівським, вийшли на вулицю та приєдналися до страйкуючих ро-

бітників Південноросійського заводу. Урядові війська відкрили вогонь

по об’єднаній колоні солдатів і робітників. Загальні втрати з обох сторін

становили понад 250 осіб. Жаданівського засудили до розстрілу, який

замінили на безстрокову каторгу. Збройні виступи військових відбували-

ся також в інших гарнізонах. Узагалі в 1905 р. в Наддніпрянщині у ви-

ступах солдатів і матросів брало участь близько 15 тис. осіб.

Кульмінацією революції 1905—1907 рр. стало збройне повстання,

яке під керівництвом російських соціал-демократів та есерів розпочало-

ся 7 грудня 1905 р. в Москві. У Наддніпрянській Україні збройні повстання

спалахнули 12—16 грудня в Катеринославі, Харкові, Олексан-

дрівську та містах Донбасу.

Найбільшого розмаху набуло повстання робітників Донбасу. Центром

подій стала Горлівка. Тут 16 грудня поліція розстріляла страйкарів, загину-

ло 18 осіб. Того самого дня страйковий комітет розпочав підготовку до збройного повстання. До Горлівки прибули близько 4 тис. озброєних дружинників. 17 грудня повстанці повели наступ на армійські казарми. Після

8-годинного бою урядові війська відступили. За кілька годин, отримавши підкріплення, вони перейшли в контрнаступ. Після 6-годинного запеклого бою дружинники залишили Горлівку. У бою загинуло близько 300 повстанців.

15—18 грудня регулярні військові частини придушили повстання

в Москві. За допомогою каральних загонів було також придушено зброй-

ні повстання в Наддніпрянській Україні. Після поразки грудневих зброй-

них повстань революційний рух став слабшати, а влада перейшла в на-

ступ, обмежуючи свободу слова, здійснюючи арешти революціонерів тощо.

1906—1907 рр. стали періодом поступового спаду революційної боротьби,

коли кількість робітничих і селянських виступів помітно зменшилася.

Опозиційні сили стали намагатися продовжувати боротьбу в Державній

думі парламентськими методами.

4. Український національно-культурний рух.

У роки революції 1905—1907 рр. влада була змушена здійсни-

ти певні поступки в національно-культурній сфері неросійським на-

родам імперії. У Наддніпрянщині розвитку українського культурно-

освітнього руху сприяло скасування Емського (забороно української мова) указу 1876 р. Важливу роль у прийнятті цього рішення відіграла позиція Російської академії наук, яка висловилася за скасування обмежень стосовно української мови. Офіційне рішення про скасування обмежень, запроваджених Емським указом, з’явилося в травні 1906 р. Однак на цей час розгортання революції дозволило українству здійснити важливі заходи. Так,

у Наддніпрянщині розгорнулося видання української преси. 3 листо-

пада 1905 р. в Лубнах вийшов друком номер першої української газе-

ти «Хлібороб». У Києві став виходити щомісячний журнал «Нова гро-

мада», редактором якого був Борис Грінченко, а від 1907 р. замість

 «Киевской старины» вирішено було видавати українською мовою жур-

нал під назвою «Україна». Загалом у краї через рік після Маніфесту

17 жовтня виникло 17 українських видавництв і виходило близько

20 періодичних українських видань різних жанрів.

Революція 1905—1907 рр. привела до поширення із Західної до

Наддніпрянської України мережі «Просвіт». 30 жовтня 1905 р. в Одесі

було відкрито першу «Просвіту». У травні 1906 р. «Просвіта ім. Т. Шев-

ченка» з’явилася в Києві. Її головою став Б. Грінченко. На середину

1907 р. в Наддніпрянщині діяли 35 «Просвіт». Вони здійснювали видав-

ничу діяльність, організовували в селах читальні, розповсюджували

українські видання, допомагали організовувати різноманітні товариства

(«Український учитель», «Технік», «Український агроном», «Наша ко-

операція») тощо. Неофіційним друкованим органом просвітянського ру-

ху стала газета «Рада», яка видавалася від 1906 р. в Києві. Її видання

фінансували українські меценати Є. Чикаленко та В. Симиренко.

Українці в роки революції висували вимоги запровадження рід-

ної мови в середній та вищій школах. У травні 1906 р. утворилася

Українська учительська спілка, яка рішуче засудила русифікаторську

політику уряду в галузі народної освіти. Українське студентство на

своїх вічах вимагало створення в університетах українознавчих кафедр.

Російський уряд був змушений піти на поступки. У 1906 р. з’явився цир-

куляр міністра освіти, який дозволяв учителям на уроках уживати

«малоросійську мову для пояснення того, чого учні не розуміють».

У Харківському та Новоросійському (в Одесі) університетах були від-

криті україномовні відділення.

 Діяльність українців у І та II Державних думах Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змушений був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовтня 1905 року уряд проголосив маніфест, у якому обіцяв «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та спілок». Права законодавчого органу надавалися новоствореній Державній думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906року.Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у виборах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкотувати. Унаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів узагалі не висунула. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте значно більша кількість українців була обрана за мандатами російських партій. Через це з 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній.

Коли Дума розпочала роботу, українці для відстоювання своїх інтересів швидко організували Українську парламентську громаду, до складу якої увійшли 42 особи. її очолив адвокат і громадський діяч із Чернігова Ілля Шраг.Для надання думській громаді практичної допомоги, її чіткого ідейного спрямування зі Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, який уже був обізнаний з досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У столиці Російської імперії він налагодив видання журналу «Украинский вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми.
Сам М. Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрунтуванню національної програми думської громади. Програма передбачала:
• національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом;
• запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і вищій школах — українських дисциплін як предметів викладання «зі збереженням за російською значення мови загальнодержавної».

          Українська громада збиралася поставити ці вимоги перед Думою в декларації, яку мав проголосити з думської трибуни І. Шраг. Проте здійснити цю акцію не вдалося, бо 8 липня 1906 року, після 72 днів існування, Микола II розпустив І Державну думу.
Вибори до II Державної думи українські соціал-демократи вже не бойкотували, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій та по 11 кадетів і соціал-демократів. Українські делегати без зволікань узялися за організацію своєї фракції, що налічувала 47 осіб, більшість з яких становили селяни.
Українці Петербурга брали активну участь у роботі громади І Думи, тому вони зуміли забезпечити органічний взаємозв'язок між двома українськими думськими фракціями. Через це українська громада II Думи дістала в спадщину від своєї попередниці кілька вже розроблених чи розпочатих законопроектів у земельній, робітничій та освітній галузях.
Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Російська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для перетворення «тюрми народів» на конституційну державу, у якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права.
Українських делегатів турбувало й те, що до законодавства імперії не внесено жодних змін, спрямованих на поліпшення умов життя неросійських народів, що офіційна преса й далі звинувачує Україну в політичному сепаратизмі, який начебто загрожує цілісності держави. «Єдиним виходом із цього становища, — говорилося у відозві, — може бути тільки рішуча і безповоротна реорганізація правління в дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії». Саме для досягнення цієї мети, наголошувалося в документі, і створено українську фракцію, яка керувалася ідеалами демократії та прогресу.
Платформа української громади фактично базувалася на основі програмних засад УСДРП:
• автономія України;
• свобода слова, друку, зборів, спілок і віросповідань;
• українізація школи, судочинства й церкви.
            Для того щоб мати підготовлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, викладання української мови в учительських семінаріях.
II Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 року її теж достроково розпустив цар.
День розпуску II Державної думи увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії та початок сумнозвісної столипінської реакції.
Революція 1905-1907 pp. мала великий вплив на розвиток національно-визвольної боротьби українського народу. Вона зазнала поразки, але сприяла пробудженню національної самосвідомості. Українські партії в ході революції набули важливого політичного досвіду. Революційна боротьба підготувала бійців, які згодом, у лютому 1917 року, змогли повалити царський режим.
Ілля Шраг (1847-1919)
Громадський і політичний діяч. Народився на Чернігівщині. Початкову освіту здобув у родині поміщиків Лизогубів. У 1865 р. переїхав до Петербурга, де навчався на медичному факультеті університету. У 1869 р. за участь у студентських виступах його виключено з університету й вислано на батьківщину під нагляд поліції. З 1897 р. належав до Загальної української безпартійної демократичної організації. У 1906 р. обраний депутатом Першої Державної думи від Чернігівщини. Очолював Українську парламентську громаду, яка домагалася національної автономії України. Співпрацював у часописах «Украинский вестник», «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Рада» та ін. Належав до Української радикально-демократичної партії. У 1908 р. разом з Є. Чикаленком брав активну участь у створенні Товариства українських поступовців. У 1917 р. обраний до Української Центральної Ради. З червня 1917 р. — член Української партії соціалістів-федералістів. З 1918р.—-почесний мировий суддя Чернігівського мирового округу. (За «Довідником з історії України») 

Земельна реформа П. Столипіна та її вплив на українські землі

Така гостра ситуація в сільському господарстві ставила на порядок денний запровадження невідкладних, екстрених заходів, спрямованих на подолання кризового стану. Аграрна реформа, ініціатором якої був міністр внутрішніх справ і голова ради міністрів Росії Петро Столипін, розпочалася 9 листопада 1906 року.

Цього дня Микола II підписав указ, який:

• надавав право кожному селянину закріпити за собою свій земельний наділ в особисту приватну власність;

• давав можливість господарям, що закріпили наділ у свою власність, продавати й купувати землю, а також вимагати від сільської общини виділення їм хутора чи відрубу.

Положення царського указу аж ніяк не зачіпали головного земельного фонду, що перебував у власності поміщиків. Фактично це був тільки переділ земель, що перебували в розпорядженні сільської общини. Столипінська аграрна реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним одноосібним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 року з общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а на Правобережжі – 50,7%.

Наслідки столипінської реформи були суперечливими. Від неї, безумовно, виграла заможна частина селянства, яка швидко прибрала до своїх рук найкращі землі, перекупила за дешевими цінами землі в незаможних селян. Так, ринкова ціна десятини землі в царській Росії коштувала 250 крб., а нові господарі скуповували її в бідноти по 38-80 крб.Проведенню столипінської реформи активно сприяв селянський банк. Маючи у своєму розпорядженні значний земельний фонд (за рахунок викупу землі в поміщиків за високими цінами та скуповування земель у селянської бідноти за безцінь), банк продавав землю за завищеними цінами. Він був відкритий для всіх селян, які зверталися до нього. Проте всі спроби незаможної частини селян скористатися його послугами виявилися марними. Селянин, що одержав банківський кредит, майже ніколи не міг своєчасно віддати борг, за що мав сплачувати нові відсотки. З часом земельний наділ цього селянина переходив у власність банку.

Тому, з одного боку, реформи П. Столипіна сприяли створенню великих фермерських господарств, які зуміли залучити до сільськогосподарського виробництва передові технології та найновіші технічні винаходи. З другого боку, вони погіршили становище малоземельних селян і сільської бідноти, спричинили подальше розшарування українського села та загострення соціальних суперечностей. Ураховуючи це, царський уряд покладав великі надії на переселення селян на віддалені території імперії. Тільки з України протягом 1906-1912 pp. до Сибіру виїхав майже 1 млн. селян. Переселення відбувалося в жахливих умовах антисанітарії, постійних хвороб і нестачі продуктів. Коли українські селяни потрапляли в нові регіони, на них чекало нове розчарування: землі тут здебільшого були неосвоєні, житла не існувало та й місцеве населення ставилося до чужинців вороже. Більшості переселенців було не під силу організувати своє господарство на новому місці. Через це в 1911 році в Україну повернулося майже 70 % переселенців. Це призвело до нових стихійних селянських виступів.

Отже, у цілому столипінська аграрна реформа сприяла швидкому розвиткові нових капіталістичних відносин у Російській імперії, появі фермерських господарств, збільшенню продуктивності праці в сільському господарстві.

Закономірним наслідком цих процесів було одержання в Україні в 1913 році рекордного валового збору зернових – 1,2 млрд. пудів. Проте реформа не розв'язала головної аграрної проблеми, бо поміщицьке землеволодіння залишалося недоторканним. Тому суспільні суперечності в українському селі ще більше загострилися.

 Тема: Українські землі у складі Австро-Угорської імперії 

  Українські землі у складі Австро-Угорщмні. Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії - Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно:культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.

Закарпаття - найзахідніша історична українська територія - входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.

Західна Україна
Австрія		Угорщина
Галичина	Буковина	Закарпаття

1 Господарство і соціальний склад населення України.

На  західноукруїнських землях крім українціі проживали  поляки  і євреї. У руках представників цих національностей здебільшого перебували міська промисловість, торгівля, ремесло та фінанси. Українці у містах становили меншість - близько третини населення. Між містом і селом утворився мовний бар'єр.

західноукраїнське населення зазнавало жорстокого соціального та національного гніту. Зокрема, в Західній Україні зберігалося культурне, господарське і політичне домінування поляків. Але в Галичині й на Буковині українці на початок XX ст. мали можливість розвивати власну національну культуру.Якщо російський уряд здійснював політику перетворення українців на «справжніх росіян», то в Австро-Угорщині про відверту асиміляцію не йшлося.

Таким чином, на початку новітнього часу перед українцями стояло багато складних завдань. Але найважливішим залишалося відновлення державної незалежності й територіальної цілісності.

Але здобуття Україною незалежності було можливе лише за умови істотного послаблення чи повного краху імперій, між якими була розділена Україна - Російської і Австро-Угорської, при сприятливій для неї міжнародній ситуації.

2.Промисловість Західної України

Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. Високими темпами розвивалися тут лише деревопереробна, лісопильна, паперова галузі промисловості, видобуток та переробка нафти.

               У зазначений період для одержання більших прибутків цісарський уряд почав будувати на західноукраїнських землях залізниці. Це робилося насамперед для того, щоб зв'язати залізничним сполученням центральні райони Австрії зі східними, що давало можливість збувати на галицьких ринках товари австрійської промисловості й вивозити з краю сировину. Водночас окремі регіони Галичини, Буковини та Закарпаття фактично не мали залізничного сполучення, що значною мірою гальмувало розвиток економічних зв'язків і економіки в цілому.
Через це перетворені на колоніальний придаток метрополії західноукраїнські землі проти Наддніпрянської України залишалися економічно відсталими й розвивалися повільними темпами. У краї не було важкої промисловості, 97% промислових підприємств були дрібними. На них працювала незначна частка населення краю. У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося всього 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві та нафтових промислах; на Буковині — близько 72 тис, Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників.
 Промисловість 1900—1913 рр. розвивалася надзвичайно нерівномірно. Понад 94 % промислових підприємств краю зберігали ремісничий характер. У Галичині всі інші галузі випереджала нафтовидобувна промисловість. Видобуток нафти постійно зростав.

На початку ХХ ст. на Галичину припадало 5 % світового виробництва нафти. Більшість нафтовидобувної промисловості краю належала іноземному капіталу.

Друге місце у структурі західноукраїнської промисловості посідала деревообробна промисловість. Від початку ХХ ст. щороку в краї вирубувалося близько 10 млн м3 деревини, яка постачалася звідси до центральних провінцій Австро-Угорщини.

Від початку ХХ ст. поступово зростали швейна, взуттєва й килимарська промисловість. У Західній Україні з’являються філії великих австрійських, німецьких, італійських монополій — «Сіменс», «Фіат» Західна Україна залишалася сировинним придатком центральних провінцій Австро-Угорщини  та ринком збуту для їхньої продукції.

Будівництво залізниць

У 60-х - на початку 70-х рр. західноукраїнські землі дістали залізничне сполучення із Заходом: залізничну колію проклали через Краків і Перемишль до Львова, через п'ять років - до Чернівців, а У 80-ті рр. – через Стрий на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. З 1860 по 1890 р. протяжність залізниць збільшилася в 10,4 рази і досягла 2,7 тис. кілометрів. Проте залізничне будівництво, яке в Росії та країнах Заходу викликало бурхливий розвиток важкої індустрії, на західноукраїнських землях лише незначною мірою сприяло розвитку виробництва промислової продукції, головним чином, лісової і будівельних матеріалів. Натомість, завдяки залізниці, західний регіон України став легкодоступним джерелом сировини і ринком збуту для фабричної промисловості розвинутих західних провінцій монархії Габсбургів.

3. Розвиток сільського господарства.

На початку ХХ ст. в сільському господарстві українських земель

тривали процеси, започатковані аграрними реформами в Австрії (1848 р.), а саме:

„„перерозподіл земель на користь тих власників, які пристосували

свої господарства до ринкових потреб;

„„зростання товарності господарств;

„„поява надлишку робочої сили;

„„упровадження в сільськогосподарське виробництво техніки й до-

сягнень агрокультури.

У Західній Україні в сільському господарстві працювало близько 80—

90 % населення. Провідні позиції в землекористуванні зберігали поміщицькі господарства. Так, 1902 р. в Галичині існувало 3 тис. 493 поміщицькі родини, що володіли 57 % землі. Унаслідок пристосування поміщицьких

господарств до ринкових умов їх кількість скоротилася. Близько 80 % західноукраїнського селянства становила біднота й лише 8 % — заможні господарі. Іншою прикметною рисою була боротьба селян і поміщиків за сервітути. На судові процеси з цього приводу селяни витратили понад 20 млн гульденів, проте лише в 2 тис. випадків із 32 тисяч вони домоглися свого.

Сервітут — установлена законом або звичаєвим правом можливість користуватися (частково або спільно) чужою власністю. На правах сервітутів селяни разом із поміщиками користувалися лісами, пасовищами, луками тощо.

На початку ХХ ст. в Галичині поміщики почали створювати багатогалузеві маєтки — промислово-рільничі господарства, де діяли промислові підприємства з переробки вирощеної сільськогосподарської продукції.

Заможні селяни створювали господарства фермерського типу. Завдяки

запровадженню нових досягнень агрономії та сільськогосподарської

техніки валовий збір і середня врожайність культур поступово зростали.

Однак попри позитивні тенденції в краї й надалі не вистачало власного

хліба, який доводилося завозити з інших провінцій імперії.

Значно краще було розвинене тваринництво (91 % поголів’я), яким переважно займалися селяни. Воно все більше набувало товарного характеру.

На Закарпатті традиційно розвивалося виноградарство.

4. Кооперативний рух.

Кооператив — добровільне об’єднання людей, які на пайових засадах спільно займаються певним видом господарської діяльності.

Успішно розвивався український кооперативний рух у Західній Україні. Його розгортанню в Галичині сприяла діяльність кооперативних союзів — «Крайового союзу кредитового», «Крайового молочарського союзу» та ін. Важливе значення для зміцнення кооперативного руху мав проведений у 1909 р. у Львові товариством «Просвіта» Освітньоекономічний конгрес. На ньому представники українського кооперативного руху з Галичини й Буковини визначили основні ідейно-організаційні засади подальшої кооперативної співпраці. Головним організаційним і координуючим центром українських кооперативів у Галичині був «Крайовий союз ревізійний», заснований 1904 р.

На Закарпатті кооперативний рух був розвинений менше, а іс-

нуючі кредитові спілки входили до угорських кооперативних союзів.

5. Зміни в становищі населення. Розгортання процесу індустріалізації на українських землях викликало чимало змін у суспільному житті. Провідні позиції поміщиків землевласників у суспільстві послабилися. Впливове становище зберігали переважно ті з них, хто створював товарні господарства в сільськогосподарському виробництві, переробні підприємства, вкладав кошти (купував акції) у банки, заводи тощо.

Ще складнішим було становище західноукраїнських робітників. Особливо важкі умови праці зберігалися на нафтопромислах і лісозаготівлі. Робочий день становив тут 11—16 годин на добу при високому травматизмі. Лише протягом 1902—1904 рр. на підприємствах Галичини сталося 8,5 тис. нещасних випадків. Поширення ринкових відносин у сільському господарстві призвело до різкої поляризації українського селянства. Заможне селянство, як уже зазначалося, становило лише 5—8 % сільського населення, а біднота — 80 %. Надзвичайно важким залишалося економічне становище західноукраїнського селянства.

 Недостатньо розвинена західноукраїнська промисловість забезпечувала робочі місця селянам, що не мали можливості знайти засоби існування на селі. Близько 100 тис. західних українців щорічно виїздило на сезонні роботи до Південної України, Бессарабії, Бельгії, Франції та

Німеччини. Значною була кількість емігрантів, які переселялися до ін-

ших країн. Напередодні Першої світової війни українські громади із за-

хідноукраїнських переселенців налічували: у США — 300 тис., у Кана-

ді — 170 тис., у Латинській Америці — 55 тис. осіб.

Колонізація - заселення переселенцями (колоністами) незайманих територій (земель) поза межами регіону їхнього існування»

Західно українські  політичні партії

1)У жовтні 1890 р. у Львів -  Русько – українська радикальна партія (РУРП), або Українська радикальна партія (УРП). лідери - С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко.  партія соціалістичної орієнтації,  основну увагу приділяла селянству. Політична мета -  домагання автономії західноукраїнських земель у складі Австро – Угорщини. Офіційною мовою навчання і спілкування визнавалася українська.

2)Українська соціал – демократична партія (УСДП) лідери - Ю. Бачинський, С. Вітик, М. Ганкевич, В. Охримович. Політичні ідеї  поширювали серед сільськогосподарських та промислових робітників.
3)1898 р виникла ще одна Українська народно – демократична партія (УНДП). Лідери - М. Грушевський, Є. Левицький, К. Левицький, Ю. Романчук, Д. Савчак. Програма –передбачала боротьбу за створення самостійної української держави в межах усіх українських етнічних земель.

4)Схожі політичні погляди пропагувала Національно – демократична партія поступовців Буковини, яка виникла 1906 р.  Лідери- М. Василько, О. Попович, С. Смаль-Стоцький. Теж саме стосується Конституційної партії Закарпаття.
5)У  Львові 2 лютого 1906 р. народного віче на яке зібралося близько 50 тис. селян. Перед владою поставлено вимогу повної демократизації виборчої системи. Невипадково, наступного року було запроваджено загальне виборче право до палати депутатів австрійського парламенту, розширено кількість депутатських місць з 203 до 516.
6)1898 р виникло товариство „Сокіл” і наступного року „Січ”.

Перше товариство „Січових стрільців” було утворено в березні 1913 р. в м. Львові. Очолив його місцевий адвокат В. Старосольський. 
7)Християнсько – суспільна партія.  Лідер-  О. Барвінський та Галицький митрополит греко – католицької церкви А. Шептицький.
Боротьба за загальне виборче право та реформу крайового статуту. Діяльність організацій «сокіл» і «січ». Галицькі народовці закликали українців краю вести боротьбу за введення загального виборчого права. Завдяки цьому вони змогли б здобути представництво в австрійському парламенті та крайовому сеймі, відповідно до своєї кількості у складі населення. 22 січня 1906 р. австрійський імператор Франц-Йосиф зустрівся з делегацією, очолюваною галицьким греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким, учасники якої звернулися до нього з проханням про зміни у виборчому законодавстві для населення краю. На підтримку цих вимог у Львові 2 лютого 1906 р. відбулося народне віче, у якому взяло участь близько 50 тис. осіб. У січні 1907 р. австрійська влада здійснила реформу системи виборів до парламенту держави, згідно з якою в країні вперше запроваджувалося загальне й рівне виборче право. У результаті реформи на виборах у травні 1907 р. українці збільшили своє представництво в австрійському парламенті до 27 депутатів від Галичини і п’яти депутатів від Буковини. Однак польська адміністрація краю постійно переслідувала український рух у Галичині, різними способами перешкоджала українцям здійснювати своє волевиявлення на виборах. У 1908 р. під час виборів до Галицького крайового сейму, за її сприяння здійснювалися махінації з виборчими округами, підтасування бюлетенів у день виборів і розправи над виборцями-українцями. Так, у день голосування внаслідок побиття жандармами були поранені й навіть загиблі серед українських селян. 12 квітня 1908 р. у Львові український студент Мирослав Січинський застрелив намісника Галичини польського графа Анджея Потоцького, вважаючи його винним у цьому. У Галицькому сеймі українські депутати вели наполегливу боротьбу парламентськими методами (подання, запити, петиції, переговори, обструкції тощо) за права українців краю. Австрійська влада не бажала загострення конфлікту з українцями в Галичині, і змусила поляків піти на поступки. 14 лютого 1914 р. Галицький сейм прийняв законопроект про реформу крайового статуту. За нею галицькі українці збільшили своє представництво до 62 місць, тобто 27%. Це порушувало монополію поляків на владу в Галичині та відкривало для українського руху перспективи для подальшої боротьби за поділ краю на польську й українську частини. Однак реформу сейму так і не було здійснено, оскільки за кілька місяців розпочалася Перша світова війна. Галицькі народовці, за досвідом чехів, стали організовувати товариства для пробудження національної свідомості й національно-патріотичного виховання молоді.

 «Сокіл»У 1894 р. на загальних зборах у Львові було створено перше українське фізкультурно-спортивне та протипожежне товариство «Сокіл». Завданнями товариства, за його статутом, були фізичне вдосконалення його членів і проведення культурно-просвітницьких заходів із метою виховання почуття національної єдності. У 1914 р. в Галичині та Буковині діяли 974 осередки «Соколу», до яких входило близько 33 тис. членів.

«Січ»У 1900 р. в селі Заваллє Снятинського повіту Кирило Трильовський заснував першу українську фізкультурно-спортивну організацію «Січ». Згодом організації з такою назвою з’явилися в інших повітах Галичини й Буковини. У 1913 р. в Галичині діяло понад 900 первинних осередків «Січі», у яких було близько 80 тис. членів. У роботі товариств наголошувалося на необхідності розвитку історичних традицій українського народу, сприянні патріотичному й фізичному вихованню української молоді. У 1912 р. організацію перейменували на «Український січовий союз».

«Пласт» У 1911 р. у Львові було утворено дитячо-молодіжну скаутську організацію «Пласт», покликану виховувати українську молодь на морально-християнських засадах і розвивати в неї почуття патріотизму. Наймасовішими виховними формами діяльності «Сокола», «Січі» та «Пласту» було проведення спільних сільських, повітових, крайових демонстрацій і спортивних змагань. У спортивному святі, проведеному в 1914 р. у Львові, брало участь12 тис. членів цих трьох організацій.

Тема: Особливості розвитку  культурного життя 

в Україні на початку ХХ ст..

1. Характерні риси культури України на початку ХХ ст.

Характерною рисою культури України початку ХХ ст. було поєднання двох тенденцій — збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та перенесення на місцевий ґрунт новітніх європейських зразків

художнього самовираження. В українському образотворчому мистецтві, як

і в європейському, до Першої світової війни провідну роль зберігав реалізм.

Проте його межі деяким митцям здавалися завузькими для вираження

свого бачення світу. Це стало поштовхом до появи нових течій, які дістали

узагальнюючу назву «модернізм». Український модернізм сформувався як

національна самобутня течія на основі власної мистецької традиції та розвивався паралельно з європейським. Своєрідністю українського варіанта модернізму було те, що він з естетичного явища перетворився на культурноісторичне, став спробою подолання провінційності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової культури.

Реалізм — напрямок у літературі й мистецтві, який прагне правдиво, об’єктивно відображати дійсність.

Модернізм — загальна назва сукупності напрямків у літературі й мистецтві кінця ХІХ — початку ХХ ст., представники яких заявляли про розрив із традиціями реалізму. Митцям модернізму було притаманне змішування стилів, революційне перетворення засобів виразності.

2. Освіта.На початку ХХ ст. рівень грамотності населення українських земель порівняно з європейським був нижчим. Щонайменше 70 % населення Наддніпрянщини не вміло читати й писати. У Західній Україні цей показник

становив 40 %. Під тиском потреб суспільного розвитку мережа навчальних закладів поступово збільшувалася. У Наддніпрянській Україні кількість початкових шкіл від 1897 до 1911 р. збільшилася з 13 570 до 18 719.

Середніх шкіл напередодні Першої світової війни тут налічувалося 252, де

навчалося 140 тис. учнів. При цьому в Київському навчальному окрузі,

до складу якого входили п’ять губерній Наддніпрянщини, освіту здобували лише 10 % дітей шкільного віку. У середніх школах (реальних училищах, чоловічих та жіночих гімназіях) навчалися переважно діти дворян і державних службовців. Щонайменше 36—50 % тих, хто бажав навчатися, щорічно отримували відмову в прийомі до середніх шкіл. Після революції 1905—1907 рр. кількість вихідців із «нижчих станів» (дітей міщан, майстрових, селян тощо) у гімназіях дещо зросла, однак для більшості населення Наддніпрянської України здобуття середньої освіти залишалося неможливим. У 27 вищих навчальних закладах краю, у тому числі в трьох університетах — Харківському, Київському, Новоросійському (Одеському) — навчалося 35,2 тис. студентів. У післяреволюційний період кількість дітей «нижчих станів» дещо зросла. Так, у Київському університеті вона досягла 36 %. На території Наддніпрянської України не було жодної української школи на державному утриманні, жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання. У роки революції 1905—1907 рр. особливою активністю у справі запровадження курсів лекцій і занять з історії України, української мови та літератури відзначалися студенти Київського та Новоросійського (Одеського) університетів. Однак після поразки революції читання цих курсів влада заборонила.

На західноукраїнських землях стан справ з освітою також був

складним. На початку ХХ ст. третина сіл Галичини не мала початкових,

а кожне шосте — будь-яких шкіл. В існуючих школах краю українські

діти становили близько 20 % учнів. Середніх шкіл (державних і приватних гімназій) на всю Галичину було 49, із яких лише в чотирьох навчання здійснювалося українською мовою. Близько 150 тис. дітей шкільного віку взагалі ніде не навчалися. Завдяки зусиллям української громадськості напередодні Першої світової війни в Галичині кількість українських початкових шкіл, де навчання здійснювалося рідною мовою, збільшилася до 3,5 тисячі, з’явилося шість державних та 15 приватних українських середніх шкіл. У початкових школах Закарпаття дітей навчали угорської мови. Набагато кращою була ситуація на Буковині, де напередодні війни фактично в кожній сільській громаді діяла початкова школа. Із 120 тис. дітей шкільного віку 112 тисяч відвідувало навчальні заклади. Із 537 буковинських початкових шкіл 214 мали українську мову викладання. Середню освіту на Буковині надавали п’ять державних та дві приватні гімназії. Серед них була лише одна українська гімназія.

Вищу освіту в Західній Україні можна було здобути в чотирьох вищих навчальних закладах — Львівському та Чернівецькому університетах, Академії ветеринарної медицини та Політехнічному інституті у Львові. Викладання у Львівському університеті майже повністю здійснювалося польською мовою, у Чернівецькому — німецькою. При цьому українці сред студентів Львівського університету становили 21 %, Чернівецького —17,6 %. Завдяки зусиллям української громадськості в обох університетах діяли українські кафедри.

3. Наука й техніка. На початку ХХ ст. вчені та винахідники України досягли вагомих успіхів у розвитку природничих наук і техніки. У Київському та Харківському університетах існували традиційно сильні школи математиків

і фізиків. Київську алгебраїчну школу заснував математик Д. Граве. Значний

внесок у розвиток різних галузей математики зробили харківські вчені Д. Синцов, С. Бернштейн, В. Стеклов. Фізик Д. Рожанський став фундатором Харківської школи радіофізики. Визначними були досягнення українських біологів та медиків. Праці О. Країнського з мікробіології, В. Данилевського — з ендокринології. Відомий український та радянській хірург -  М. Трінклера, М. Ланге — із психології дістали всесвітнє визнання. Засновником Київської терапевтичної школи став М. Стражеско. Епідеміолог і мікробіолог Д. Заболотний першим у світовій практиці відкрив шляхи поширення чуми та запропонував ефективні засоби боротьби з нею.

Постать в історії

Свої перші відкриття Данило Заболотний (1866—1929 рр.) зробив,

працюючи лікарем на бактеріологічній станції в Одесі. Зокрема, він перевірив на собі відкритий ним препарат проти холери. Учений брав участь

та очолював експедиції для боротьби з чумою, холерою та іншими епідемічними захворюваннями до Індії, Аравії, Ірану, Китаю й Месопотамії, за що отримав чимало іноземних орденів і медалей. Д. Заболотний є автором

понад 100 наукових праць. Він першим у світі виявив роль польових гризунів у поширенні чуми. У 1928—1929 рр. був президентом Всеукраїнської

академії наук. Заснував Інститут мікробіології та епідеміології Академії

наук України, який і нині має його ім’я.

Першу карту геологічної будови Донбасу, складену інженером Л. Лагутіним, у 1911 р. відзначили золотою медаллю на Всесвітній виставці.

Техніка. Вихованці Київського товариства повітроплавання сконструювали перший у світі гідроплан (Д. Григорович), багатомоторний літак і гелікоптер (І. Сікорський). Член товариства, військовий льотчик П. Нестеров на підставі математичних розрахунків розробив теорію вищого пілотажу. У 1913 р. Він уперше в історії авіації продемонстрував над Сирецьким аеродромом у Києві «мертву петлю», що згодом дістала його ім’я. Видатний авіатор Л. Мацієвич першим у світі висунув ідею створення авіаносців. Успіхи в повітроплаванні сприяли створенню авіаційної промисловості. На базі майстерень Одеського авіаклубу згодом виник перший в Україні авіаційний завод.

Вагомих результатів було досягнуто в суспільних науках. М. Грушевський у Петербурзі видав одну з перших узагальнюючих популярних праць із вітчизняної історії «Нарис історії українського народу». На початку ХХ ст. вийшли перші книги його фундаментальної 10-томної «Історії України-Руси». Продовжувала плідно працювати перша в Україні та Росії жінка — доктор історичних наук О. Єфименко. Значний внесок у вивчення історії Слобідської України зробив Д. Багалій, Лівобережжя — В. Барвінський. У 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою доступну широкому колу читачів ілюстровану «Історію України-Руси» М. Аркаса. Велике значення для розвитку українського мовознавства та формування національної самосвідомості мали праці вітчизняних філологів.

У 1907—1909 рр. видано «Українську граматику» А. Кримського та чотиритомний «Словник української мови» Б. Грінченка. У «Словнику» було вдало поєднано наддніпрянський і галицький діалекти української мови, завдяки чому він і сьогодні залишається найавторитетнішим виданням. Значними були й досягнення в різних галузях наук В. Вернадського.

Постать в історії

Володимир Вернадський (1863—1945 рр.) був людиною унікальних здібностей. Природознавець, хімік, мінералог і геолог, він прагнув створити цілісне бачення розвитку Землі, життя, людської історії та Космосу. Ідеї В. Вернадського про роль живої речовини у функціонуванні земної кори стали фундаментом для створення ним нових наук — геохімії та біогеохімії. Він був засновником учення про біосферу та ноосферу. Наукову діяльність учений поєднував із громадською. У 1915 р. він опублікував статтю «Українське читання і російська громадськість», протестуючи проти переслідувань владою українського руху. В. Вернадський став організатором, а від 1918 р. першим президентом Української академії наук. У творчій спадщині вченого залишилося близько 400 наукових праць із мінералогії, геохімії, радіології,

біохімії, гідрогеології. На його честь один із мінералів названо вернадитом.

4. Л ітература, образотворче мистецтво та архітектура. Початок ХХ ст. в українській літературі пов’язаний із пошуком нових шляхів. Поряд із реалістичним підходом до зображення дійсності поширюються модерністські течії. Популярним стає жанр новели (короткого оповідання). Першим до модернізму в тогочасній українській літературі звернувся поет М. Вороний, який у 1901 р. в статті в «Літературнонауковому віснику» закликав повернутися до «справжньої запашної

поезії», тематично й жанрово розширити літературні межі. Цю ідею підтримала група галицьких письменників «Молода муза» (поети та письменники Б. Лепкий, П. Карманський, М. Яків, композитор С. Людкевич та ін.), які в маніфесті 1907 р. висловили критичні зауваження щодо реалізму й закликали орієнтуватися на тогочасні західноєвропейські тенденції розвитку літератури й мистецтва. У 1909 р. в Києві П. Бочацьким і М. Шаповалом було засновано перший журнал українського модерну «Українська хата», що виходив до 1914 р.

Спробою своєрідного поєднання реалізму та модернізму стала «нова школа» української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина). Її прибічники органічно поєднували традиційний для української літератури опис народного життя та розповідь від першої особи з новими здобутками європейського модернізму — символізмом і психоаналізом.

Прикладом реалістичного підходу до зображення подій українського суспільства стала творчість В. Винниченка. Напередодні та в період

революції 1905—1907 рр. з’явилися його твори «Краса і сила», «Голота», «Талісман», «Зіна». У них він створює образи жителів провінційних

містечок, робітників, революціонерів, що потрапляють у складні психологічні ситуації. Він також змальовує повсякденне життя українців, жахи солдатчини та царських в’язниць.

Пошук нових засобів був характерний для творчості М. Коцюбинського. У повісті «Fata morgana» письменник передав настрої й переживання українського села напередодні революції 1905—1907 рр. Неповторну красу природи письменник відтворив у повісті «Тіні забутих предків».

Гострим питанням людських відносин присвятив новели «Сміх», «Коні

не винні» та ін. Яскравим талантом осяяна творчість Лесі Українки. Написані нею поезії «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах» порушували проблеми відносин поета й влади, відстоювання борцем інтересів народу тощо. Широкої популярності набули її збірки поезій «На крилах пісень», «Думи і мрії», поеми «Роберт Брюс» і «Давня казка». Одним із найкращих творів Лесі Українки стала драма-феєрія «Лісова казка», де вона з вражаючим драматизмом зобразила суперечність між похмурою дійсністю та прагненням людини до щастя.

Автором багатьох інтимно-ліричних віршів, чимало з яких стали

романсами, був поет О. Олесь (Кандиба). Зокрема, його вірш «Чари ночі», покладений на музику, уважається справжнім гімном гармонії природи й палких почуттів. У 1907—1917 рр. О. Олесь видав п’ять збірок своїх поезій.

Неперевершеним майстром короткої психологічної новели став В. Стефаник. У своїх творах він зображував жахливі своєю трагічністю картини злиденного життя західноукраїнського селянства. Близькими за змістом до творів В. Стефаника були оповідання М. Черемшини та Л. Мартовича.

До кращих творів світової Буковини О. Кобилянської «Земля». У ній вона надзвичайно правдиво та яскраво розкрила психологію дрібних селян-власників, їхнє величезне прагнення мати власну землю. Проблемам жіночої долі у складних життєвих обставинах письменниця присвятила повісті «Царівна» та «Людина». Глибоким ліризмом і поетичністю вирізняється повість «У неділю рано зілля копала», написана за мотивами народної пісні.

Мистецтво. На початку ХХ ст. в українському образотворчому мистецтві набувають поширення нові модерністські тенденції. Його прихильниками булиМ. Ж ук, О. Новаківський, О. Екстер, В. і Ф. Кричевські, А. Петрицький,

О. Богомазов, Д. і В. Бурлюки, М. і Т. Бойчуки та ін.

         Новий модерністський напрямок у мистецтві — супрематизм — започаткував К. Малевич. Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» викликала жваву дискусію.

Супрематизм — модерністський напрямок у мистецтві, започаткований К. Малевичем, Супрематизму притаманні геометричні абстракції з найпростіших фігур (квадрат, прямокутник, коло, трикутник).

Реалістичного стилю в мистецтві дотримувалися українські художники П. Левченко, О. Мурашко, М. Яровий, К. Костанді.

 Великого визнання в тогочасній Україні набув творчий доробок І. Труша, який створив портрети багатьох видатних діячів української культури — І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Лисенка та ін. Із його ініціативи в 1905 р. у Львові відбулася перша Всеукраїнська художня виставка, на якій демонструвалися твори художників Наддніпрянської та Західної України. Виставка стала демонстрацією культурної єдності українського народу, штучно розділеного на дві частини.

Значним внеском у розвиток українського живопису стали монументальні картини «Вибори полковника Пушкаря і передача йому клейнодів», Ромоданівський чумацький шлях» та «Бій козака Голоти з татарином», написані С. Васильківським, М. Самокишем, М. Беркасом та М. Уваровим. Ці картини прикрасили будинок Полтавського губернського земства (нині обласний краєзнавчий музей), збудованого в 1903—1908 рр. за проектом архітекторів В. Кричевського та К. Жукова.

Українська скульптура цього періоду теж не уникла модерністських спрямувань. Відомими тогочасними українськими  скульпторами модерністами були М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Войтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. Скульптор А. Архипенко створив скульптури «Жінка, яка ступає», «Жінка, яка зачісується» та ін.

В архітектурі поширення модерністських тенденцій знайшло вияв у геометрично чітких лініях споруд і динамічності їхніх форм. У цьому стилі були побудовані залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок у Києві (Бессарабський). З’явилося також чимало будівель з елементами класичного, модерного та інших стилів у різних містах України: у Києві — Педагогічний музей на Володимирській вулиці (архітектор П. Альошин), Державний банк (архітектор О. Кобелев), у Харкові — будинок медичного товариства (архітектор О. Бекетов), у Севастополі — будинок панорами «Оборона Севастополя» (архітектор В. Фельдман), у Львові — будинок страхової компанії

«Дністер» (архітектор І. Левицький).

5. Театр і музика.

Вагомих успіхів досягло українське театральне мистецтво. Провідне місце в театральному житті України, як і раніше, посідали трупи, очолювані П. Саксаганським, І. Карпенком-Карим та М. Садовським. Найвищого

піднесення трупа П. Саксаганського—І. Карпенка-Карого досягла в 1900—

1903 рр., коли до неї входили такі майстри сцени, як М. Кропивницький,

М. Садовський, М. Заньковецька та ін. Репертуар трупи налічував 60 п’єс.

У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший український стаціонарний театр. Його вистави відбувалися в Троїцькому народному будинку. Важливою подією театрального життя стало святкування в 1908 р.

25-річчя творчої діяльності української актриси М. Заньковецької. Воно

стало відображенням здобутків тогочасної української культури.

На початку ХХ ст. в Україні діяли також інші театральні трупи:

Д. Гайдамаки (1889—1917 рр.), О. Суслова (1898—1909 рр.), О. Суходольського (1898—1909 рр.), Л. Сабініна (1907—1920 рр.). На західноукраїнських землях єдиний український професійний театр «Руська бесіда» діяв у Львові. У 1905—1906 рр. цим театром керував М. Садовський,

а на сцені виступала М. Заньковецька. Серед російських театральних колективів мав популярність театр М. Соловцова в Києві.

Основою репертуару українського театру залишалися класичні п’єси

М. Кропивницького, М. Старицького та І. Карпенка-Карого. Однак поступово в ньому збільшується кількість творів інших українських авторів — Лесі Українки, І. Франка, Г. Хоткевича, а також російських та західноєвропейських класиків — М. Горького, О. Островського, А. Чехова,Г. Ібсена, Г. Гауптмана, В. Шекспіра та ін.

Тривав поступальний розвиток українського музичного мистецтва.

У 1904 р. композитор М. Лисенко на кошти, зібрані українською громадськістю на вшанування його ювілею, заснував музично-драматичну школу, що виховала чимало відомих українських музикантів, диригентів, співаків, режисерів, акторів. У 1911 р. в театрі М. Садовського було поставлено оперу М. Лисенка «Енеїда». Однак здійснити постановку опери «Тарас Бульба» композитор не зміг через заборону влади. Широкої популярності серед української громадськості набув гімн «Вічний революціонер», створений композитором на слова І. Франка. Композитор М. Леонтович є автором оригінальних композицій на основі народних пісень «Щедрик», «Мак», «Дударик». Героїчну оперу «Кармалюк» написав К. Стеценко. Монументальну симфонію-кантату «Кавказ» за поемою Т. Шевченка створив західноукраїнський композитор С. Людкевич. Він також організував видання першого в Україні мистецтвознавчого журналу «Артистичний вісник». Всесвітнього визнання набув талант вихованки Львівської консерваторії співачки С. Крушельницької. Вона виступала з концертами в багатьох країнах Європи, Америки та Африки. С. Крушельницька співала на сценах Петербурга, Одеси, однак через заборону царської влади жодного разу не виступала в Києві. Видатним композитором та музичним діячем був А. Вахнянин, який організував і став першим директором Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові. На основі українського фольклору він написав оперу «Купало», створив чимало сольних і хорових вокальних творів.

6. Побут і звичаї українців.На початку ХХ ст. під впливом зрушень у соціально-економічному розвитку України відбуваються зміни в повсякденному житті населення. У селах дедалі більше поширюються трикамерні (хата-сіні-комора) житла. У сінях відокремлюють місце для кухні. Внутрішнє планування оселі селянина майже не змінюється й залишається таким, як і раніше. Заможні селяни й міщани споруджують цегляні будинки, укриті залізом або черепицею, біднота — традиційні хати-мазанки. Сільська біднота застосовувала давні дерев’яні знаряддя праці. У господарствах заможних селян і поміщиків дедалі більше використовувалася сільськогосподарська техніка заводського виробництва. В одязі селян України традиційний народний одяг і домоткане полотно витіснялися дешевою фабрично-заводською продукцією. У поселеннях для робітників заводів і фабрик зводилися казарми. У них для сімейних робітників відгороджувалися кутки, а інші спали на триярусних нарах. Робітники, які не хотіли жити в казармах і мали можливість збудувати власне житло, оселялися в землянках і хатах-мазанках, заводили невелике присадибне господарство — садочок, город тощо. Так поряд із підприємствами виникали робітничі поселення, із яких пізніше утворилися міста. Найпомітніші зміни відбувалися в середніх та великих містах. На їхніх вулицях з’являлося дедалі більше багатоповерхових будинків, споруд громадського й культурного призначення — народних будинків, бібліотекчиталень, музеїв, театрів тощо. Від кінця ХІХ ст. набуло поширення освітлення міських вулиць електрикою, тротуари вкрили асфальтом. Для міських перевезень використовувалися електричні трамваї. На початку ХХ ст. трамвайний рух існував у Києві, Катеринославі, Житомирі, Єлисаветграді, Севастополі. Електрика використовувалася також для освітлення жител. Швидко поширювався телефонний зв’язок. Ознаками заможності людини стало використання нових культурно-побутових товарів промислового виробництва — швейної машинки, грамофона, гумового взуття тощо. У шлюбно-сімейних стосунках великих змін не відбулося. Хлопці могли одружуватися з 18 років, дівчата — із 16 років. Досить часто про шлюб домовлялися батьки, не питаючи згоди в дітей. Шлюб супроводжувався церковним вінчанням і весіллям за народним звичаєм. Переважаючою формою сім’ї була мала, у якій батьки виховували своїх дітей. Старі батьки, за народною традицією, жили разом із молодшим сином або дочкою. Батьківське майно успадковували в першу чергу сини.

7. Церковне життя (для рівня стандарту). У релігійній площині, як вам уже відомо, українці сповідували християнство й поділялися на православних (переважно Наддніпрянська Україна та Північна Буковина) і греко-католиків (Галичина й Закарпаття). Релігія та церква традиційно відігравала важливу роль у житті тогочасних українців. Серед представників національних меншин в Україні були прихильники інших релігій і конфесій. На початку ХХ ст. Наддніпрянщина залишалася ареною діяльності Російської православної церкви (РПЦ). За її допомогою здійснювалася русифікація та денаціоналізація віруючих українців.

Серед православного духовенства Наддніпрянщини, незадоволеного станом церкви, з’явилися прибічники її реформування. У роки революції 1905—1907 рр. активізувався й церковно-реформаційний рух. Єдиною церквою на українських землях, що підтримувала український рух, була греко-католицька. У Галичині за митрополита А. Шептицького вона перетворилася на духовного й морального лідера українства. Однак наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. в Наддніпрянщині значна кількість населення почала шукати задоволення своїх релігійних потреб за межами офіційної церкви, що призвело до поширення сектантського руху.

Робота з термінами та поняттями

Секта — релігійна група, громада, яка відійшла від панівної церкви з будьких причин.

Тема: Наш край на початку ХХ ст.  

Заснування та розбудова міста

Вигідне географічне розташування визначило розвиток Жмеринки як залізничного вузла півдня Російської імперії. 

25 лютого 1870 р. розпочалася експлуатація першого залізничного вокзалу. Через збільшення потоку вантажів 1891 року побудовано паровозне депо, у 1898 — вагоноремонтні майстерні.

 В архівних документах 1899 р. знайдені відомості про місцевих дворян Ф. Й. Сухоржевського та А. А. Сабинського, які водночас працювали машиністами залізничної станції, а В. Садковський — вагонним майстром.

 Рух поїздів залізницею Одеса — Жмеринка — Київ розпочався 8 червня 1870 р. Залізницею Жмеринка — Волочиськ — у вересні 1871 року, Жмеринка — Могилів-Подільський — 30 вересня 1892 року.

Від заснування міста тривалий час землі навколо Жмеринки належали графам Олександру та Варварі де Шаузель-Гуф'є. Вони інвестували у будівництво нових храмів, а Варвара перед смертю заповіла весь свій статок вкласти у будівництво Земської гінекологічної лікарні на 36 ліжок, яку очолив Михайло Зарінський (нині — Жмеринська ЦРЛ; збереглося лише інфекційне відділення). До речі, 12 вересня 1909 р., за клопотання Подільської губернської комісії, Земській лікарні було присвоєне ім'я покійної графині. Після цього Велика Жмеринка була викуплена графом Дмитром Федоровичем Гейденом, рід якого походив з Вестфалії.

Він ініціював створення у Жмеринці училища інструкторів з сільського господарства, при ньому було збудовано чоловічу гімназію, виділив кошти на облаштування православного та римо-католицького кладовищ. У одному з його маєтків, що на вулиці Графській, 24 (нині — Центральна), з 7 січня 1905 р. були розміщені міське управління та приймальня першого міського голови Жмеринки — Карла Вікентіійовича Вронського, який до призначення на посаду управителя міста був управителем земель графа^.  Доречі, в цьому будинку нині розміщений музей історії міста.

У грудні 1909 р. Дмитро Федорович отримав звання Почесного громадянина міста. 1917 р. граф Гейден очолив спілку хліборобів України, а 1918 р. назавжди покинув ці землі. На розі вулиць Шевченка і Литвиненка і досі стоїть його садиба: нині будинок графа відреставровано і тут певний час розміщувався краєзнавчий музей.

З 1869 у Малій Жмеринці діяла церковно-парафіяльна школа, у Великій Жмеринці — однокласна міністерська школа. 

1870 року у Жмеринці відкрито приватну однокласну школу для дітей (хлопчиків) залізничників, 1890 — двокласне вище початкове училище для дітей дріб. службовців, а також нове приміщення двокласного залізничного училища (нині — ЗОШ № 4),

 1906 — чоловічу гімназію (у радянські часи — пошта, 1999 — знесена у зв'язку з аварійним станом), яку в 1909 р. переведено в нове приміщення (нині — ЗОШ № 1).

 У 1909 році у власному будинку Ганна Лукашевич заснувала жіночу гімназію (нині — Гімназія), 

1912 року розпочало діяти вище початкове платне училище для хлопчиків, будівництвом керував міський управитель О. Добровольський (нині — ЗОШ № 3). Також у 1899 р. у місті була відкрита друкарня.

1899 Жмеринці був наданий статус містечка.

Оскільки Жмеринка була містом залізничників, а ті в свою чергу користувалися прихильністю соціал-демократичних сил, в ніч на 28 квітня 1899 р., на залізничній станції Жмеринка, групою невідомих було розміщено 8 агітаційних плакатів, що закликали вийти на мітинг 1 травня, а також два примірники газети «Вперед». Поліція приклала чималих зусиль, аби запобігти заворушеню, та незважаючи на це, 1 травня, невелика група людей (~200 чоловік) вийшла на демонстрацію.

18 листопада 1903 р., за велінням імператора, Жмеринці надається статус міста. Крім цього, було передбачене таке:

Представить вновь образованному городу в течении первых 10 лет льготы: Освободить от казенних пошлин сделки по приобретению городом земель. Не возлагать на городские средства производства пособий казне: а) пособий на содержание центрального управлення Министерства Внутренних Дел; б) на полицейское управление Империи; з) освободить городскую кассу от участия в расходах местного и губернского по городским делам Присутствия.

З 1903 р. розпочався справжній розквіт Жмеринки. Із зростанням і розширенням вузлової станції йшло розширення її служб, ріст нових вулиць від станції в бік Великої і Малої Жмеринки. Тут почало діяти Товариство взаємного кредиту, основний капітал якого становив понад 44 тис. рублів.

В лютому 1905 року жмеринські залізничники оголосили страйк на знак солідарності з російськими пролетарями. Страйкарі висунули вимоги: 8-годинний робочий день, підвищення заробітної плати, безплатне навчання дітей, державне страхування, впорядкування медичної допомоги тощо. Страйк повторився у жовтні того ж року, залізниичники наполягали задовольнити вимоги, пред'явлені ними під час лютневих заворушень. 10 грудня застрайкували телеграфісти, пізніше їх підтримали працівники служби руху. 11 грудня за наказом губернатора, в Жмеринці оголошено воєнний стан. Грудневий страйк жмеринських залізничників було придушено збройною силою.

Незважаючи на численні заворушення з боку прихильників соціал-демократичних сил Росії, Жмеринка, як і вся Імперія, в час економічного розквіту розвивалась. Так, напередодні Першої світової війни у місті налічувалося 9 заводів та 36 майстерень, що забеспечували роботою 129 осіб. Решта жмеринчан працювали на залізниці. Населення становило 27 195 чоловік. У місті налічувалося 1737 дворів.

Освіта. Наприкінці XIX — початку XX ст. у Жмеринці дещо зроблено для розвитку освіти. Ці заходи диктувалися інтересами панівних класів. 1907 року відкрили чоловічу гімназію, а в 1909 році — приватну жіночу. Навчання в них було платним — 100 крб. щорічно, а у випускному класі жіночої гімназії — 120. Вчилися тут здебільшого діти дворян, попів, купців та чиновників. Робітники й рядові службовці, які одержували за свою працю щомісяця 15—20 крб., не могли посилати своїх дітей до гімназії. Для них лишалася тільки двокласна залізнична школа, відкрита 1890 року. Тривалий період населення міста терпіло від епідемічних хвороб, не мало медичної допомоги. Тільки в серпні 1898 року побудували залізничну лікарню на 20 ліжок.

Напередодні першої світової війни у Жмеринці діяло 9 фабрик і заводів та 36 ремісничих майстерень. Серед них: машинобудівний завод сільськогосподарського профілю, чавуноливарний, лісопильний та два цегельні заводи. Звичайно, це були підприємства та майстерні напівкустарного й кустарного типу, де загалом трудилося 129 робітників. Більша частина трудового населення міста працювала на залізниці. На цей час у ньому налічувалось 1737 будинків. Населення становило 27 195 чоловік

  матеріал взято з Вікіпедія

Тема. Україна і початок Першої світової війни. Бойові дії 1914 р.

1. У країна в геополітичних планах країн Антанти та Троїстого союзу.

Держава Плани щодо українських земель

Геополітика — політологічна концепція, за якою зовнішня політика держав визначається географічними чинниками (місцем розташування країни, природними ресурсами, кліматом тощо). Термін «геополітика» використовується для характеристики певного впливу географічних чинників на зовнішню політику.

Німеччина, намагаючись послабити Росію, сподівалася розчленувати її на частини й оволодіти Польщею, Литвою, Прибалтикою, Білорусією

та Україною. Особлива роль у цих планах відводилася українським зем-

лям, оскільки саме вони мали стати відправним пунктом для подальшого

завоювання Німеччиною світового простору. Територію України верховне

командування німецької армії вважало одним із головних театрів воєнних

дій у війні. Прагнення ослаблення Росії в геополітичному плані спричи-

няло поширення серед німецьких політиків прихильного ставлення до

можливої незалежності України. Україну вони вважали плацдармом для

здійснення Росією зовнішньополітичної експансії на Балкани та до Передньої

Азії. Унаслідок цього втрата України призведе до краху великодер-

жавницької політики російського самодержавства. Україна також приваблювала Німеччину своїм економічним потенціалом: вона могла стати для неї постачальницею продовольства й сировини.

;; Робота з документом

Із таємної доповідної записк и Генерального штабу Німеччини від 1 грудня 1915 р.Кожний, хто насправді знає й розуміє географічне та економічне по-

ложення, у яких перебуває Росія, є свідомий того факту, що Велика Росія

може існувати тільки через посідання багатої України. Якщо ми зуміємо

змінити стан України, зробивши її незалежною державою, й утримати не-

залежну Україну при житті, то з певністю завдамо смертельного удару Ве-

ликій Росії. Тому Україну слід уважати серцем Великої Росії. В оцінці всіх

експертів це володіння Україною робить Росію великою європейською по-

тугою. Україна, відділена від Росії, створить мур між власне Росією, Цен-

тральними державами та Балканами, закриваючи доступ до Чорного моря.

1) У чому автор документа вбачав значення володіння Україною для Росії?

2) Чому існування незалежної України відповідало інтересам Німеччини?

Австро-Угорщина здавна змагалася з Росією за гегемонію (пер-

шість) у слов’янському світі. Неодноразово звертаючи увагу на свою,

із їхньої точки зору, ліберальну національно-культурну політику стосовно

слов’ян, австрійські Габсбурґи сподівалися розширити власні володіння

за рахунок південнослов’янських країн, а також українських земель Во-

лині й Поділля, які перебували у складі Росії. Міністерство закордонних

справ Австро-Угорщини заявляло, що оскільки головною метою її учас-

ті у війні є послаблення Росії, вона, у разі перемоги, розпочне створен-

ня не залежної від Росії Української держави.

Росія, приховуючи свої експансіоністські наміри, заявляла про праг-

нення захистити Сербію від агресії Австро-Угорщини. Одночасно з цим

проголошувалася необхідність звільнення з-під влади Габсбурґів «єдино-

кровних братів-русинів» Західної України й «возз’єднання уярмленої

Русі» з Росією на засадах етнографічної спільності. Завдяки наміченому

оволодінню Галичиною, Буковиною й Закарпаттям російська влада пла-

нувала відсунути кордони імперії за Карпатські перевали.

Росія: контроль над Східною Галичиною, Північною Буковиною і Закарпаттям.

Австро-Угорщина: панування на Волині та Поділлі.

Німеччина: захоплення всієї України та поділ її між союзниками.

Україна приваблювала  країни Антанти та країни Троїстого союзу:

 Вигідне географічне положення України 

Україна мала значний військово-економічний потенціал і людські ресурси.

 Які воєнно – політичні блоки сформувалися в Європі наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття?

Які країни входили до складу цих воєнно – політичних блоків?

Чим приваблювала Україна країни Антанти та країни Троїстого союзу.

Що таке геополітика?

2. Становище України в Російській та Австро-Угорській імперіях

на початку війни.

Територія розселення українського народу на початку війни була

поділена Російською та Австро-Угорською імперіями, що належали до

ворогуючих військово-політичних блоків. Обидві держави вважали укра-

їнців у складі свого населення ненадійним елементом, схильним до під-

тримки противника, і здійснювали стосовно них репресії.

Репресія — захід державного примусу, покарання, у тому числі й за ідейні переконання, нерідко позасудовим шляхом.

Російська влада вже в перші дні війни стала здійснювати в Наддніпрянщині широкомасштабні акції проти українства, звинувачуючи його в «австрофільстві», «сепаратизмі» та «мазепинстві». Так, у Києві було заборонено випуск газети «Рада», популярного тижневика «Село», місячників «Українська хата» та «Літературно-науковий вісник». Редактора «Української хати» П. Бочацького було відправлено в заслання до Східного Сибіру; заарештовано М. Грушевського, який на початку війни повернувся зі Львова до Києва, і заслано спочатку до Симбірська, а потім — до Казані.

Углиб імперії висилалися й інші українські громадсько-політичні діячі.

У Західній Україні австро-угорські урядовці з початком війни також розпочали дії, спрямовані проти українців. За найменшою підозрою

в «русофільстві» їх заарештовували, висилали й навіть піддавали смерт-

ній карі. Тисячі українців, звинувачених у нелояльності до влади, були

вислані до спеціальних концентраційних таборів углиб Австрії, де їх ро-

ками утримували в жахливих умовах без суду й слідства. Найжорстокі-

шим уважався табір Талергоф у Штирії, де в листопаді 1914 р. перебу-

вало 5700 українців. Його називали «українською Голгофою», оскільки

тут загинуло близько 2 тис. українців.

Концентраційний табір — місце для ізоляції реальних або уявних противників держави, політичного режиму.

 Концентраційні табори створювалися також спеціальними розпорядженнями під час війни.

За далеко не повними даними, 36 тис. цивільних українців, у тому

числі старих і жінок, було розстріляно й повішено, та стільки ж українських

в’язнів загинуло в австрійських концентраційних таборах у роки війни.

3. Ставлення політиків Наддніпрянської України до війни.

На початку Першої світової війни російська влада в Наддніпрянській Україні, як і в інших регіонах імперії, розгорнула широку пропагандистську кампанію. Війну оголосили «оборонною», оскільки вона ведеться для захисту «вітчизни» від «прусських варварів», а також для захисту братів-слов’ян. Ця пропаганда мала позитивні результати. На початку війни значна частина міського населення й селянства Наддніпрянщини підтримували урядову політику, не усвідомлюючи, що на їхні плечі ляже весь тягар війни.

Загальноросійські партії чорносотенців, октябристів, кадетів і пра-

ва частина соціал-демократів та есерів у цілому підтримували офіційний

урядовий курс.

Ліва частина соціал-демократів (більшовики, очолювані В. Леніним) виступали за поразку Росії у війні, оскільки це мало наблизити революцію й повалення царизму.

Серед громадсько-політичних діячів Наддніпрянщини у ставленні до війни сформувалося три основні орієнтації — поміркована, нейтральна та радикальна. Представники першої займали проурядову позицію. 10 серпня 1914 р. в Києві галицькі й буковинські емігранти-москвофіли та їх прибічники заснували «Карпато-русский освободительный комитет». У звернення до «багатостраждального руського народу Галичини» він закликав зустрічати російську армію, що «несе тобі православну віру твоїх предків, несе тобі волю й свободу руської людини на своїй родній руській землі», як визволителів. Офіцерів російської армії комітет забезпечив пропагандистсько-інформаційною брошурою про «етнографічний і культурно-політичний стан Галичини у зв’язку з національно-громадськими настроями». Товариство українських поступовців стосовно війни спочатку посіло помірковану позицію, визначену в декларації «Війна та українці», підписаній С. Петлюрою. У ній запевнялося, що українці «виконають свій обов’язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця», і тому мають право, як й інші народи імперії, на надання їм «відповідних прав». Розгортання війни спричинило зміни в поглядах ТУП: від заяв на підтримку війни воно перейшло на нейтральні позиції, а від 1916 р. виступило проти

війни та підтримки будь-якої з воюючих сторін. У декларації «Наша по-

зиція» вони заявили, що боролися й боротимуться за «демократичну ав-

тономію України, гарантовану такою ж федерацією рівноправних народів,

за цілковите забезпечення культурно-національних цінностей».

У відповідь на антиукраїнську політику російської влади частина

радикально налаштованих українських політиків емігрувала з Росії до

Австро-Угорщини, до Львова.

Заснування та діяльність Союзу визволення України.

4 серпня 1914 р. у Львові українські політичні емігранти-наддніпрянці

створили Союз визволення України (СВУ) — самостійницьку укра-

їнську політичну організацію. Його засновниками стали члени УСДРП

(Д. Донцов, В. Дорошенко), УСДС (О. Скоропис-Йолтуховський), українських есерів (Ю. Бачинський), інших партій та організацій.

 Першим головою СВУ став Д. Донцов. СВУ опублікував відозву «До українського народу в Росії» та звернення «До громадської думки Європи», а програму діяльності виклав у «Платформі Союзу». У ній було проголошено, що реалізацію своїх національних прав українці повинні пов’язувати з поразкою Росії у війні. Союз виступав за відокремлення України від Росії та створення на її землях конституційної монархії під протекторатом Австрії. СВУ вважав себе представником інтересів України перед Австро-Угорщиною, Німеччиною та іншими європейськими державами, мав своїх повноважних представників у Берліні, Софії, Стамбулі, Римі, Стокгольмі та Осло. Прагнучи сформувати коаліцію з противників Росії, представники Союзу вели відкриті або таємні переговори з офіційними державними урядовцями різних країн та російськими політичними емігрантами. На гроші, надані урядами Німеччини та Австро-Угорщини, СВУ, що перебрався зі Львова до Відня, а потім до Берліна, розгорнув велику агітаційно-пропагандистську роботу. Його діячі виступали з доповідями в Австро-Угорщині, Німеччині, Болгарії, друкували статті. Велику роботу СВУ

розгорнув у таборах для військовополонених серед солдатів-українців, мобілізованих до російської армії. Одним із важливих здобутків Союзу стало

видання десятків науково-популярних брошур із минулого та сучасного України українською, німецькою, болгарською, турецькою, румунською, чеською, хорватською, італійською та шведською мовами. Було видано «Кобзар» Т. Шевченка, праці М. Костомарова, В. Антоновича, Ф. Вовка, твори письменника Б. Лепкого та ін. Надруковано також кілька праць М. Грушевського, хоча сам він до діяльності СВУ ставився неприхильно.

Фінансова допомога, яка надавалася Німеччиною й Австро-Угорщиною,

зараховувалася як державний борг майбутньої самостійної Укра-

їни. У червні 1918 р. СВУ припинив свою діяльність.

4. Український рух на західноукраїнських землях. Із початком війни в суспільно-політичному житті Австро-Угорщини відбулися суттєві зміни. Міжпартійна боротьба, гострі національно-політич ні дискусії та болючі національні образи відійшли на другий план в умовах емоційного піднесення, викликаного війною. Лідери українського руху вважали, що для реалізації національних вимог свого населення в цих умовах необхідно виявляти максимальну лояльність і вірнопідданість австрійській владі та імператору. Уже в перші дні війни українські політичні рухи Галичини та Буковини поспішили визначитися, на чиєму вони боці.

1 серпня 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду

(ГУР), до якої увійшли представники українських партій: Національно-

демократичної, Радикальної та Соціал-демократичної. Головою Ради об-

рали голову УНДП та Української парламентської репрезентації К. Ле-

вицького. ГУР мала взяти на себе функції єдиного представницького

органу українців. 3 серпня Рада оприлюднила звернення, у якому окрес-

лила власну позицію у війні.

3 серпня 1914 р. «Союз українських парламентарних і соймових

послів з Буковини» також оприлюднив свій маніфест «До українського

народу на Буковині», де заявив, що «спільно з усіма народами сеї гарної

держави ми радо принесемо всяку жертву за нашого цісаря, за славну

Габсбурзьку монархію».

Свою проавстрійську позицію на початку війни заявила в Галичині греко-католицька церква. Митрополит А. Шептицький і кероване ним духівництво, які були для галицьких українців безперечними авторитетами в церковному й суспільно-політичному житті, дотримувалися чіткої австрофільської та антиросійської політики. Митрополит закликав українців, звертаючись до них: «Ми з Божої волі злучені з Австрійськоюдержавою... Коли військо нашого цісаря побідить — чекає нас краща і ліпша будучність. До крові будьмо вірні цісарю».

5 травня 1915 р. у Відні Головна українська рада реорганізувалася в Загальну українську раду (ЗУР). До неї увійшли 34 делегати від українських політичних партій Галичини й Буковини, а також представники СВУ. Очолив ЗУР К. Левицький. Своєю метою Рада проголосила боротьбу за побудову самостійної Української держави на території підросійської Наддніпрянської України та запровадження територіально-національної автономії на українських землях у складі Австро-Угорщини.

Завдяки наполяганням ЗУР німецька та австро-угорська влада дозволи-

ла організувати окремі табори для військовополонених українців. У них

створювалися бібліотеки, школи, церкви, що мали сприяти вихованню

в українців національної самосвідомості й ненависті до Російської імпе-

рії, яка була поневолювачем їх Батьківщини.

ЗУР склала свої повноваження на початку листопада 1916 р., коли австро-угорська й німецька влада заявили про створення самостійного Польського королівства з польських земель, відвойованих Німеччиною в Російської імперії. Після цього провідну роль в українському русі стало відігравати Українське парламентарне представництво в австрійському рейхстазі, очолюване Ю. Романчуком.

5. Створення українських добровольчих військових формувань.

На початку серпня 1914 р. Головна українська рада заявила про не-

обхідність формувати полки українських добровольців у складі австрійської

армії під назвою Українські січові стрільці (УСС). На думку керівників ради, цей захід мав усунути недовіру австрійської влади до українців та проросійські настрої в частини українського населення краю. Заклики ГУР здобули підтримку серед українців Галичини. За твердженнями сучасників, протягом двох-трьох тижнів серпня 1914 р.повітові збірні пункти відвідало щонайменше 28—30 тис. Добровольців для запису в український легіон. Однак віденський уряд і командування австро-угорської армії сприйняли цю ініціативу із тривогою. Із політичної точки зору існування легіону було бажане, але відшукати вільні кошти для озброєння й обмундирування такої кількості вояків ставало важким завданням для австрійців. Певне занепокоєння також викликали заяви, що легіонери йдуть «виборювати незалежну Україну, а не боронити Австрію». Проте розвиток подій і надзвичайна активність українців змушували австрійських урядовців діяти. У Відні було прийняте рішення створити лише один полк УСС кількістю до 5 тис. солдатів. Комендантом легіону УСС за згодою ГУР призначили директора української приватної гімназії в Рогатині поручника М. Галущинського.

Тим часом російська армія розгорнула швидкий наступ на Львів.Формування легіону було перенесено до Стрия. До міста, де зібралися близько 6 тис. українських добровольців, прибула Начальна команда австро-угорської армії. Вона наказала українцям скласти воєнну присягу на вірність імператору та державі, усвідомлюючи, що це допоможе переконатися в їхній лояльності. Частина добровольців виступила проти цього. Вони вимагали виключити з тексту присяги слова про вірність імператору та додати заклик боротися за волю України.

3 вересня 1914 р. (дата виникнення УСС) на привокзальній площі за наказом начальника Начальної команди армії до прийняття присяги було допущено 2 тис. добровольців, а решті запропонували повертатися додому. Цей день став датою виникнення легіону Українських січових стрільців. Проте віденський уряд ставився до українських добровольців з обережністю й недовірою. Їх перш за все збиралися використовувати як диверсантів, розвідників і перекладачів. Саме тому Генштаб австроугорської армії не створив із легіону УСС суцільне військове з’єднання, а поділив його на десять окремих загонів-сотень по 220 солдатів у кожному. Через день після прийняття присяги січовики прибули ешелонами до Мукачева на Закарпатті та приєдналися до австрійської групи військ.

Добровольчий гуцульсько-буковинський легіон. На Буковині в листопаді 1914 р. один із лідерів українського руху, депутат рейхстагу М. Василько, скориставшись досвідом галицьких українців, також організував добровольчий гуцульсько-буковинський легіон.

На відміну від УСС, його формування відбувалося під повним контролем

австрійської адміністрації. Загальна кількість гуцульсько-буковинського

легіону становила спочатку 1,5 тис. осіб, а згодом — 2,5 тис. осіб. На думку діячів українського руху Буковини, «українські гуцульські стрільці» стали «живим доказом лояльності буковинських українців» до австрійської влади. Селянам, яких записували до легіону, обіцяли, що вони захищатимуть лише власні села, а інакше їх відправлять ополченцями до Угорщини. Тому його формування не супроводжувалося таким національним піднесенням у краї, як серед українців Галичини. Фактично створений нашвидкуруч легіон більше нагадував партизанські групи, міжармійський підрозділ. Рік по тому, не відігравши важливої роли в подіях війни, австрійська влада ліквідувала український легіон на Буковині.

Отже- Перша світова війна мала загарбницький характер з боку обох ворогуючих блоків. Українські землі стали також об’єктом їх експансії. На них претендували Росія, Австро-Угорщина, Німеччина і Румунія.
Для України – це братовбивча війна. Українці у складі російської та австро-угорської армій мусили воювати по обидва боки фронту. У складі австро-угорської армії в роки війни були сформовані добровільні українські підрозділи в Галичині та на Буковині.

В російській армії перебувало 3,5 млн українців, в австро-угорській — 250 тис. Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій.

Галицька битва 18 серпня-21 вересня 1914 р Війська Південно-Західного фронту, які знаходилися на території України (у складі чотирьох армій), були розтягнуті на 450 км. їм протистояли чотири австро-угорські армії. Воєнні дії на території України почалися вже в перші дні серпня 1914 р. на території Галичини. Австро-угорські армії генералів Данкля та Ауфенберга вдарили з Галичини на північ — на підросійську Польщу, щоб, з'єднавшися з німецькими силами, повести спільний наступ на схід. У боях під Любліном, Замостям, Красноставом та Красником австрійці взяли гору. Цей наступ оголив Східну Галичину й Буковину, чим і скористалася російська армія, завдавши потужного удару. 18 серпня 1914 р. розпочався успішний наступ 8-ї армії генерала О. Брусилова. 3 21 серпня1914 р. почалася Галицька битва, яка тривала до кінця вересня. 3 обох боків у ній взяли участь понад 1,5 млн чоловік: 700 тис. російський військ і 830 тис. австро-угорської армії. На початку битви військово-оперативна обстановка для російських військ складалася несприятливо, однак незабаром їм вдалося перехопити ініціативу. Успішний наступ військ двох російських армій під командуванням генералів Рузського і Брусилова увінчався взяттям 21 серпня м. Львова, a 22 серпня - м. Галича. Розвиваючи наступ, війська Південно-Західного фронту оточили і блокували добре укріплену фортецю Перемишль і до 13 вересня вийшли на рубіж у 80 км від Кракова, але їхній подальший наступ був припинений. Після завершення Галицької битви російські війська зайняли всю Східну і значну частину Західної Галичини і майже всю Буковину з м. Чернівцями.  Вже в 1914 р. зазнали сильних руйнацій внаслідок боїв такі міста, як Тернопіль, Сокаль, Жовква, Гусятин, Броди та ін. Велика трагедія сталась у Чорткові. Під час артилерійського обстрілу російськими військами один снаряд знищив локомотив переповненого біженцями поїзда. Від вибуху поїзд помчав з гори назад, ударив у такий самий потяг, що йшов слідом, після чого обидва, охоплені полум'ям, на величезній швидкості врізалися у натовп людей на вокзалі. На місці загинуло кілька тисяч чоловік. Чи варто говорити, що ця трагедія не була єдиною, що на долю мирного українського населення, яке опинилося в самому центрі змагань гігантських армій, випала маса страшних випробувань...

Австрійсько-угорські війська зазнали нищівної поразки: їхні втрати становили 400 тис. чоловік, у тому числі 100 тис. полоненими; у ході боїв російські війська захопили 400 гармат. Плани німецького командування втримати весь Східний фронт силами тільки австро-угорської армії зазнали краху.

Галицька битва вперше продемонструвала військово-тактичні особливості Першої світової війни — переважання фронтальних  бойових дій, що супроводжувалися величезними втратами обох сторін.  Росіянам відкрилася можливість здійснити наступ через Карпатські  перевали до Угорщини або спрямувати удар через Польщу прямо на Берлін. За наполяганням союзників російське командування обрало наступ на  Німеччину. У той самий час німецьке командування зосередило війська  для удару на Варшаву, щоб відволікти росіян і допомогти союзникам-австрійцям. У результаті цього німецькі та російські війська зійшлися в зустрічному наступі на фронті в 300 км у районі Івангорода і Варшави. Маючи кількісну перевагу, росіяни розгромили дві армії противника. Шлях на Берлін і Відень було відкрито. Лише вмілі дії німецьких генералів П. фон Гінденбурга і Е. Людендорфа й величезні втрати дозволили зупинити росіян.

Наприкінці 1914 р., як на Західному, так і на Східному фронті, були припинені активні бойові дії, настало затишшя. Почався етап позиційної війни, що свідчило про крах німецького плану «блискавичної війни». Велику роль у провалі цього плану відіграла російська армія, яка своїми активними діями відвернула на Східний фронт значні сили супротивника. Антанта змусила країни Четверного союзу (Четверний союз утворився після переходу на бік Антанти в 1915 р. Італії та приєднання до австро-німецького блоку Туреччини і Болгарії) воювати на два фронти, однак перемоги також не домоглася. Проміжний підсумок. Наприкінці 1914 р. як на Західному, так і на Східному фронтах тривала позиційна війна.
2. Репресії проти мирного населення Населення Західної України у більшості своїй залишалося лояльним до Австро-Угорщини й не надавало масової підтримки росіянам. Однак поодинокі факти співробітництва москвофілів із російськими властями були використані як привід до масових репресій проти галичан, яких бездарне командування австро-угорської армії звинуватило у свїй поразці в Західній Україні. Тисячі галичан, як москвофілів, так і абсолютно байдужих до політики, були заарештовані й вивезені до Австрії, де їх було кинуто до концтаборів. Часто за найменшою підозрою людей заарештовували і розстрілювали чи вішали без суду й слідства. З приходом в Західну Україну російських військ становище населення катастрофічно погіршилося. Росіяни поводилися як окупанти. На захоплених західноукраїнських територіях російським урядом було утворене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, на чолі якого було поставлено графа Ґеоргія Бобринського. У своїй промові перед представниками Львова він заявив: «Східна Галичина і Лемківщина - споконвічна частина єдиної великої Русі; в цих землях корінне населення завжди було російським, влаштування їх тому повинно бути на російських засадах. Я буду впроваджувати тут російську мову, закон і управління».
Зі вступом у Західну Україну російських військ тут знищували будь-які прояви українського життя: закривалися українські газети й журнали, книгарні, видавництва. Була заборонена діяльність українських партій і громадських об'єднань («Просвіт», спортивних, молодіжних об'єднань). Усі українські школи також були закриті. Почалася реорганізація шкільництва на російський зразок і з російською мовою навчання. Було видано спеціальні підручники для галицьких шкіл, написані російською мовою. Тисячі українських діячів, що залишилися в краї, були заарештовані і вислані в глиб Росії, зокрема Сибір. Гонінь зазнала Українська греко-католицька церква. Митрополит Шептицький був заарештований і ув'язнений у монастирській тюрмі у Суздалі, де перебував до Лютневої революції 1917 р. Репресій зазнали й інші відомі представники греко-католицького духовенства. Царизм розгорнув кампанію навернення греко-католиків у православ'я. На чолі близько 330 парафій було поставлено православних священиків.
Вся політика російської окупаційної влади була спрямована на те, щоб знищити будь-які національні особливості українського населення, пертворити галичан на росіян.
Таким чином, вже початок Першої світової війни обернувся для українців небаченою раніше трагедією, яку український історик Д. Дорошенко описував так: «Нещасливе українське населення Галичини опинилося буквально між двома вогнями: з одного боку мордували його москалі за «мазепинство», а з другого - австрійці й мадяри за русофільство. У той же час українці мусили битися за своїх мучителів, одні в рядах російської, другі в рядах австрійської армій. Рідні брати мусили стріляти одні в других».

Тема.  України в 1915—1917 рр. 

 1.Горлицький прорив. У районі Горлиці, Дрогобича розташовувалися багаті родовища нафти, яка в умовах блокади була дуже потрібна Німецькій імперії. 2 травня по 15 травня 1915 року — наступальна операція німецько-австрійських військ у Західній Україні,  проведена з 2 травня по 15 травня. Російське командування було впевнене, що в результаті Галицької битви Західна Україна назавжди стала частиною імперії. На початку квітня 1915 р. до Львова навіть приїхав Микола II - російський імператор, який потім відвідав і Перемишль.Однак час для візиту царя був вибраний надзвичайно невдало. На фронті назрівав перелом на користь німецько-австрійських військ. Російська армія була знекровлена. За час наступу вона зазнала величезних втрат, а її резерви були вичерпані.

В грудні 1914 р. російські артилеристи одержали наказ витрачати на день лише по одному снаряду. Російське командування виявилося не готовим до тривалої війни.
19 квітня 1915 р. німецько-австрійські війська в Галичині почали контрнаступ. Застосувавши на вузькій дільниці фронту масований артилерійський вогонь, вони прорвали фронт і змусили російську армію відступати. Солдати гинули тисячами, не маючи зброї і боєприпасів. Контрнаступ було зупинено лише восени 1915 р. на лінії Кам'янець-Подільський-Тернопіль-Кременець-Дубно.
Нова катастрофа для населення України Відступ російської армії приніс для населення України, передусім Східної Галичини і Північної Буковини, нову катастрофу. Усіх, кого вважали «неблагонадійними», виселяли з прифронтової смуги. Ті ж, хто перейшов у православ'я, виїжджали добровільно, цілком справедливо побоюючись розправи німецько-австрійських військ. І тих, і інших російська влада спрямовувала у тилові області імперії, дуже часто — доСибіру.
Водночас російські війська відступали з Холмщиии, Волині, Поділля, які до початку світової війни перебували у складі Російської імперії, вдаючись до тактики «спаленої землі». Вони палили села, руйнували мости, залізниці. Сотні тисяч людей змушені були покидати рідні домівки, на багато років перетворюючись на біженців. Дорогою за Урал їх косив тиф. Медичного персоналу й ліків не вистачало, бо все це було кинуто на фронт. Евакуйованих і біженців у самому лише Київському комітеті допомоги, який опікувався біженцями, було зареєстровано 3,3 млн чол.
З осені 1915 р. розпочалася евакуація підприємств і навчальних закладів Правобережної України. Так, Київський університет перевозили до Саратова, а Київський політехнічний інститут - до Воронежа. Вивозили державні установи, заводи, школи, музеї, бібліотеки. Планувалося навіть вивезти Києво-Печерську лавру з її святинями.
2.Брусилівський прорив. Упродовж 4 червня — 20 вересня 1916 р в результаті Брусиловського прориву, росіяни знову зайняли частину Волині, Галичини, Буковину й досягли Карпатських перевалів. Утрати загиблими і пораненими в австро-угорській армії, за деякими джерелами, досягали 1,5 млн осіб, у російській — 500 тис. осіб.

 Під впливом російських перемог на Східному фронті Румунія

 вступила у війну на боці Антанти і 28 серпня оголосила війну Австро-Угорщині. За це держави Антанти пообіцяли віддати Румунії Трансільванію, частину Буковини і Банат. Проте румунські війська розгромили німецькі, австро-угорські й болгарські дивізії, а країну було  окуповано. Росії довелося рятувати нового союзника, перекинувши до  Румунії значні сили. У 1916 р. тут утворився Румунський фронт. Фронт стабілізувався і в такому стані перебував до літа 1917 р.
3.Бойовий шлях легіону УСС  У складі австрійської армії воювало з'єднання, створене українськими патріотами Галичини - легіон Українських січових стрільців («усусів»). «Усуси» складали військову присягу двічі: на вірність імперії і на вірність Україні. Себе вони розглядали як перший підрозділ української армії, котра формуватиметься у ході війни і своєю метою матиме боротьбу за незалежність України.
Початок бойового шляху січових стрільців припадає на 25 вересня 1914 р. У розпал Галицької битви вони захищали в Карпатських горах Ужоцький перевал, який атакувала дивізія кубанських козаків.

Але справжнє бойове хрещення УСС пройшли у квітні - на початку травня 1915 р. у боях за гору Маківка поблизу Славська, коли російське командування кинуло проти стрільців кілька полків і артилерію. Контроль над горою забезпечував росіянам дальше просування на Захід, тому боротьба за неї була особливо жорстокою і кровопролитною. Кілька разів цей важливий пункт переходив із рук у руки. У бій була кинута кавалерія донських козаків під командуванням генерала Каледіна. Саме в ці дні російський цар Микола II об'їжджав Галичину, і військове командування прагнуло будь-що порадувати його ще однією перемогою. Врешті-решт, ціною великих жертв російським солдатам вдалося закріпитися на Маківці, але у цей час розпочався загальний відступ із Галичини.
УСС брали участь у наступальних операціях 1915 р. У червні вони першими ввійшли у місто Галич, піднявши над містом жовто-синій український національний прапор.

Славною, а разом з тим, трагічною віхою на бойовому шляху УСС стали виснажливі бої на горі Лисоня поблизу Тернополя, які «усуси» вели у серпні-вересні 1916 р. Січові стрільці потрапили в оточення, й вирватися з нього вдалося лише невеликій їх частині.
Після поповнення полк УСС у липні 1917 р. протистояв російським військам у дні їхнього останнього у Першій світовій війні наступу.
До березня 1915 р. командиром УСС був отаман Михайло Галущинський, надалі Легіон (полк) очолювали послідовно отаман Григорій Коссак, сотник Василь Дідушок, підполковник Антін Варивода, поручик Дмитро Кренжаловський, отаман Мирон Тарнавський, сотник Осип Микитка.

 На початку 1917 р. у Головній книзі обліку УСС було записано близько 7 тис. осіб; втрати вбитими, пораненими і полоненими загалом становили 3050 осіб.
Австрійське й німецьке командування неодноразово відзначало героїзм «усусів», їхні високі моральні якості й навіть називало полк УСС «найкращим підрозділом всієї австро-угорської армії».

В умовах наростання у військах австро-німецького блоку антивоєнних настроїв, непоодиноких випадків дезертирства бойова звитяга «усусів» була справді нетиповим явищем. В її основі був патріотизм січових стрільців, їхнє переконання, що в цій війні вони віддають свої життя і проливають кров за світлу мету: відродження незалежної української держави і щасливе життя народу.
Але ставлення командування до «усусів» було дуже нерівне. Один з них згадував: «Під час боїв австрійським похвалам не було кінця, під час же затишшя на фронті австрійським зневагам теж не було кінця: тоді українські січові стрільці бували для австрійців лише «рутенськими зрадниками».
Українські січові стрільці в жорстоких умовах світової війни знаходили час для громадської і національно-культурної роботи. Останні місяці життя Івана Франка ним опікувалися «усуси». Сини Івана Яковича Петро й Тарас одними з перших вступили до Легіону і брали безпосередню участь у боях. Наприкінці травня 1916 р. делегація УСС прямо з окопів виїхала до Львова на похорон Франка, де їхній представник виступив з яскравою промовою. А коли наприкінці 1916 р. «усуси» перебували на переформуванні на Волині, ними було організовано 46 початкових українських шкіл, де вчителями були рядові стрільці й офіцери.

  

Воєнні дії на території України у 1914—1917 рр.
Дата	Подія. Результат
Серпень–вересень 1914 р.	Галицька битва. Захоплення російською армією Галичини, Буковини, частини Карпат
Кінець 1914 — початок 1915 рр.	Позиційна війна на Східному фронті
Березень 1915 р.	Взяття російською армією Перемишля
Квітень 1915 р.	Контрнаступ німецько-австрійських військ у Галичині. Відступ російської армії. Польща, Західна Україна, Західна Білорусь, частина Прибалтики опинилися під контролем Німеччини
Квітень–травень 1915 р.	Запеклі бої УСС із російськими військами на горі Маківка в Карпатах. Відступ російських військ по всій лінії фронту
2 травня – 15 травня 1915 р.	Горлицький прорив
Осінь 1915 р.	Російська армія залишила Польщу, Литву, Буковину, Східну Галичину, частину Латвії та Білорусії, п’ять повітів Волині
Кінець 1915 — початок 1916 рр.	Стабілізація фронту. Позиційна війна
Травень–червень 1916 р.	Брусиловський прорив, наступ російських військ на Південно-Західному фронті під командуванням генерала О. Брусилова, прорив австрійської лінії фронту, захоплення російськими військами Східної Галичини, Буковини, Волині. Лінія фронту залишалась незмінною до літа 1917 р.
Весна–літо 1916 р.	Контрнаступ німецьких військ. Зупинення посування російської армії
Серпень–вересень 1916 р.	Битва УСС із російськими військами в районі гори Лисоня під Бережанами
Червень 1917 р.	Невдалий наступ російської армії на львівському напрямі. Витіснення російських військ із Галичини, Буковини. Стабілізація фронту до укладення Брест-Литовського мирного договору між РСФРР і Н імеччиною (3 березня 1918 р.)

Брусиловськии прорив
І група
Навесні 1916 року на фронті довжиною в 350 км розпочалася знаменита наступальна операція російських військ в Україні одразу в чотирьох напрямках. Вона увійшла в історію під назвою Бруси-ловський прорив. У червні 1916 р. російська армія під командуванням генерала А.Брусилова прорвала фронт і захопила Чернівці, Коломию, Броди, Луцьк. Загальна площа окупованої території становила близько 2,5 тис.км.кв. За 11 днів росіяни просунулися більш ніж на 70 км, що для Першої світової війни було небаченою раніше швидкістю.
 Загроза вторгнення нависла над Угорщиною. Але розвинути цей успіх російській армії не вдалося. Брусилов змушений був перейти до оборони. Друга його спроба прорватися через австро-угорську оборону виявилась невдалою. Німецьке командування перекинуло частину військ із Західного фронту і зупинило російський наступ. Фронт стабілізувався і в такому стані перебував до літа 1917 р. Було врятовано від поразки Італію, а Румунія оголосила війну Німеччині та Австро-Угорщині.

          

  

І група.

Го́рлицька би́тва 1915 року — наступальна операція німецько-австрійських-угорських військ під час Першої світової війни, проведена з 2 травня по 15 травня1915 р. Ця наступальна операція була частиною стратегічного плану німецького командування на 1915 рік з розгрому Російської імператорської армії. План полягав у тому, щоб завдати послідовних потужних флангових ударів зі Східної Пруссії і Королівства Галичини та Володимирії, прорвати оборону Російської армії, оточити її і в Царстві Польському знищити основні сили.

Передумови

Становище, яке склалося на південному крилі російського фронту в середині квітня 1915 р., серйозно турбувало військове командування Центральних держав. Російська імператорська армія глибоко вклинилися в межі Австро-Угорської імперії. Вони взяли Перемишль і Тарнув, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах. Виникла загроза виходу росіян на Угорську рівнину. Тому німецьке командування вирішило допомогти своєму союзникові.

Обставини на західноєвропейському фронті дозволяли зняти частину військ і скерувати їх проти росіян. На думку генерала Е. фон Фалькенгайн, найкращим рішенням мав стати фронтальний удар з метою прориву фронту на одній з його вирішальних ділянок.

При виборі напрямку головного удару німецьке командування вирішило вдарити ближче до центра, між Віслою і Бескидами. Істотну роль при виборі цього напрямку зіграли й економічні важелі. У районі Горлиці, Дрогобича розташовувалися багаті родовища нафти, яка в умовах блокади була дуже потрібна Німецькій імперії.

В операції брали участь 11-та німецька армія генерала Макензена, перекинута з західного фронту (10 піхотних і 1 кавалерійська дивізії), і 4-та австро-угорська армія ерцгерцога Йосипа Фердинанда (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія) під загальним командуванням Макензена. З півдня операція забезпечувалася третьою австро-угорською армією, з північного заходу — групою генерала Войрша. Завданням німецько-австро-угорських військ був прорив позицій Південно-Західного фронту на ділянці Горлиці, Громник, оточення і знищення третьої російської армії генерала від інфантерії Радко-Дмитрієва та подальший наступ на Перемишль і Львів.

Го́рлицька би́тв

ІІ група

Співвідношення сил

Сторони	Чисельність армій	Легкі гармати	Важкі гармати	Кулемети	Міномети	Вбито та поранено
Росіяни	60 000	141	4	100	-	40 000
Австро-німці	126 000	457	159	260	96	13 000

Початок операції

Наступ німецько-австрійських військ почався о 10 годині ранку 19 квітня. Загальній атаці передувала могутня артилерійська підготовка, що тривала близько доби.

Можна вважати, що події Горлицької операції відбувалися у три етапи.

·         Перший етап — з 19 по 23 квітня — включав прорив армією Макензена оборони 3-ї російської армії в районі Горлиці і відхід російських військ до р. Віслок.

·         Другий етап — з 24 по 30 квітня — охоплював оборонні дії 3-ї і 8-ї російських армій у межиріччі Віслоку і Сяну.

·         Третій етап — з 1 по 9 червня — бої на рубежі р. Сан і відхід російських військ за Львів.

У росіян до початку весни вже був майже вичерпаний запас артилерійських снарядів, розрахований на недовгу війну. Витрата снарядів у перші місяці війни виявилася непередбачено великою. Перед чудово озброєними та підготовленими солдатами Макензена російські солдати виявились майже беззбройними.

 

 

  

Го́рлицька би́тва

ІІІ група

 

Відступ росіян

19 квітня 1915 р. почався «великий відступ» російських армій. Раптово з'ясувалося, що їм катастрофічно не вистачає найнеобхіднішого — снарядів, патронів, рушниць, навіть чобіт.

Далеко не всі бійці мали гвинтівки, багатьом доводилось чекати загибелі чи поранення своїх товаришів, аби одержати їхню зброю. Командування віддавало накази «не витрачати патронів даремно», «забирати патрони в поранених і убитих». Штаб Південно-Західного фронту розіслав телеграму про створення піхотних рот, озброєних «алебардами».

На ураганний вогонь противника все що могли росіяни, це лише відповідати рідкими поодинокими пострілами. На один випущений росіянами снаряд припадало приблизно 300 гарматних пострілів армії німецького генерала Августа Макензена.

Закінчення битви

Аби врятувати армію від повного винищення, росіянам залишалось тільки відступати. Російські війська покинули Перемишль, Львів — майже все Королівство Галичини та Володимирії. Вони зазнавали величезних втрат — загальна кількість вбитих і поранених за час «великого відступу» становила 1 мільйон 410 тисяч чолові

Під час Горлицької операції російське командування вперше в широких масштабах використало тактику руйнування важливих об'єктів та нищення різного майна на шляху наступу австро-угорсько-німецьких військ. На всіх напрямках були вивезені інтендантські вантажі, знищені мости, зруйнована залізнична колія, спалені стаціонарні будівлі, вивезені паровози і вагони. Майно, яке не можна було вивезти, знищувалося на місці. Мости зберігались до останньої хвилини і їх підривали перед приходом противника. Це дещо сповільнювало просування австро-угорсько-німецьких військ.

 

Го́рлицька би́тва

ІУ група

 

Причини перемоги австро-угро-німців

Причиною невдачі росіян у Горлицькій операції варто вважати не стільки нестачу боєприпасів і перевагу противника в силах і засобах, як помилки в керівництві військами з боку командування російською армією. Маючи значні резерви, воно не змогло вміло використовувати їх. Контрудари свіжих корпусів, переданих їм Ставкою, були організовані погано і не досягали своєї мети.

Стратегічні наслідки

Горлицька операція тривала 52 дні. Це була одна з найбільших оборонних операцій Першої світової війни. Російська імператорська армія захопила частину Королівства Галичини та Володимирії, Герцогства Буковина. Справа звелася фактично не до прориву російського фронту, а до його «притиснення».

 І група.

Бій за гору Маківка став епізодом збройного протистояння на Східному фронті між підрозділами австро-угорської 55-ї піхотної дивізії генерала фон Фляйшнера, до складу якої входили 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських Січових Стрільців (УСС), та російськими військами 78-ї піхотної дивізії генерал Альфтана. Обидві сили прагнули оволодіти цією стратегічною висотою з метою контролю над селом Козьова (тепер Сколівського району Львівської області).

Російські війська розпочали наступ на позиції українських Січових Стрільців на г. Маківка 29 квітня 1915 р., атакувавши їх з трьох сторін.  Вони захопили перші лінії окопів та 114 полонених, але були відкинуті внаслідок артилерійського вогню з австро-угорських позицій та контратаки двох куренів Січових Стрільців. Втрати росіян того дня становили 572 осіб.

Другий штурм центральної вершини Маківки був проведений 30 квітня – 1 травня 1915 р. силами двох полків російської армії. Їм вдалося зайняти першу лінію окопів та зруйнувати дротові загородження супротивника, проте після цього російські війська потрапили під щільний вогонь Січових Стрільців, які невдовзі перейшли у контратаку і захопили 3 кулемети та полонили 173 російських солдатів. Це сповільнило початок атаки лівого флангу росіян. Загальний наступ останніх 1 травня призвів до першого захоплення вершини Маківки та полонення 588 солдатів айстро-угорської армії. Залучивши резерви та артилерію, австро-угорські війська перейшли у контратаку, однак були відкинуті супротивником. Третя контратака стала успішною для австро-угорців  – вони повернули вершину гори, а ввечері 1 травня залишки російських батальйонів відступили, залишивши на полі бою чимало вбитих. У денному звіті командування 55-ї дивізії австрійської армії відзначило вирішальну роль українських легіонерів у відбитті  Маківки: «У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку. Аж тут, у найгрізнішому моменті з’явилися українці… Із запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільців двічі рушили бій у нашу користь».  Ввечері 3 травня 1915 р. два курені легіону УСС були відведені у резерв 130-ї австро-угорської бригади.

  

Бій за гору Маківка

ІІ група.

Третій штурм російських військ розпочався вранці 4 травня 1915 р. і приніс  невдовзі успіх. Уже о 6-ій  ранку штаб 78-ї російської дивізії одержав повідомлення про взяття Маківки. Однак бій на самій горі та її південних і південно-західних схилах тривав ще до полудня. Усього під час  атаки 4 травня на Маківці російські військові взяли в полон 53 офіцера, 2 250 військовослужбовців, захопили 8 кулеметів з амуніцією, кілька тисяч гвинтівок і спорядження. Попри взяття Маківки, російське командування зазнало стратегічної поразки. Запекла оборона 29 квітня – 4 травня 1915 р. дозволила 55-ій австро-угорській піхотній дивізії виконати поставлені перед нею стратегічні завдання: не дозволила військам російської 11-ї армії генерала А. Селіванова прорватися через карпатські перевали і вийти в Угорську рівнину, що спричинило б катастрофічні наслідки для австро-угорського фронту; водночас вона дала можливість німецьким військам 11-ї армії А. фон Макензена зосередити основні сили на ділянці Горлиця-Тарнув і розпочати 2 травня стратегічну наступальну операцію на Східному фронті – Горлицький прорив, що  призвела до загального відступу російських військ з Галичини. Вже 13 травня 1915 р., внаслідок загального відступу 11-ї армії з Карпат, російські війська покинули Маківку, яку швидко зайняли австро-угорські військові.

Гора, що дісталася царській армії ціною величезних втрат (бл. 3 тис. поранених та вбитих бійців, 173 полонених), була залишена без єдиного пострілу через 9 днів. Втрати УСС у бою становили 42 осіб убитими, 76 пораненими й до півсотні полоненими. Австрійське командування високо оцінило заслуги легіону УСС у відбитті російського наступу. Бій під Маківкою став першим бойовим успіхом Січових Стрільців. У ньому особливо відзначилися командири сотень і чот старшини О. Будзиновський, Д. Вітовський, Р. Дудинський, А. Мельник, Р. Сушко, Б. Гнатевич, В. Кучабський, хорунжа О. Степанів. У міжвоєнні роки Маківка стала місцем паломництва для пластунів, членів УВО та ОУН, які вшановували полеглих героїв-січовиків. У 1999 р. у цій місцевості відкрили меморіальний військовий цвинтар, що став місцем щорічного вшанування борців за незалежність і соборність України. 

  

І група.

Бої за гору Лисоня — запеклі бої між російською армією з одного боку та полком українських січових стрільців і австро-угорськими бойовими загонами — з іншого, що відбулись у серпні-вересні 1916 року. У ході битви полк УСС втратив більшість свого складу, проте виконав своє завдання — зупинив наступ російських військ на Бережани, завдавши їм важких втрат.

Передумови

У червні 1916 року на Східному фронті Першої Світової війни розпочалась масова наступальна операція російських військ, відома як Брусиловський прорив. У той же час на Західному фронті французькі війська завдали поразки австро-німецькій армії на річці Соммі. Ініціатива повністю перейшла на бік Антанти. У паніці австрійське і німецьке командування кидає в бій усі свої сили, навіть турецькі дивізії з Салонікського фронту. За таких обставин ближче до фронту, під Бережан, був переведений і 1-й полк УСС під командуванням Антіна Вариводи. На початку серпня розпочався наступ Південно-Західного Фронту російської армії у сторони Львова, Бродів та Ковеля. Одна із збройних угруповань — 55 дивізія під командуванням генерала Фляйшмана наступала у сторону Бережан. УСС отримало наказ захистити місто і зупинити ворожий наступ під Потуторами. Головним плацдармом було обрано гору Лисоня за 4 км на південний-схід від Бережан.

Вже на 11 серпня російські війська закріпилися неподалік. Наступного дня відбулися перші зіткнення. Російські частини атакували дві сотні першого куреня УСС. Січові стрільці були змушені відступити. І хоча дві інші сотні сформували другу лінію оборони й ліквідували загрозу подальшого наступу, це не перешкодило австрійському командуванню звинуватити українських бійців у зраді. Їх було відправлено в село Потутори на реорганізацію, а командувач — Антін Варивода подав у відставку.

Позиційні зіткнення ворожих сил тривали майже два тижні. 31 серпня російська армія наступає, щоб захопити Бережани. Австро-угорські частини, у складі яких були й УССуси, зупинили їх на Лисоні, але через три дні росіяни проривають оборону. Над підрозділами січових стрільців нависла небезпека. Того ж дня проти наступаючих російських військ було спрямовано дві сотні 1-го куреня УСС. Одна атакувала ворога, але цей порив закінчився невдало. Більшість стрільців і командир Роман Сушко потрапили в російський полон. Інші сотні під командуванням Андрія Мельника та Василя Кучабського вступили в бій на Лисоні й зупинили наступ ворога. Четверта сотня Осипа Будзиновського була розгромлена. Весь день тривав бій, у якому полягло десятки старшин та стрільців. Росіяни майже оточили Бережани.

У цей час вступив у бій другий курінь УСС. Цісарським воякам вдалося закріпитися на Лисоні. 4 вересня почався їхній контрнаступ. До вечора вдалося відбити всі позиції. У триденних боях українські воїни проявили неабияку мужність.

  

ІІ група. Бої за гору Лисоня 

Ще одну спробу прорвати австрійський фронт російські війська зробили 16 вересня. Росіянам вдалося зайти у фланг і тил полку УСС. Січові стрільці відбили атаку, але лінія фронту наближалася безпосередньо до Бережан. Затишшя тривало недовго.

Військові події досягли апогею в останні дні вересня 1916-го. 29 числа розпочався третій, найбільш масований наступ росіян у районі Лисоні. Бої тривали майже безперервно три доби. Упродовж перших двох днів російська артилерія вела ураганний обстріл австрійських коаліційних військ на Лисоні та в околицях села Потутори. У другій половині дня 30 вересня російська піхота розпочала наступальну операцію на висоті 327. Росіяни розбили угорський полк і зайняли його позиції, створивши плацдарм для наступу. Далі російські військові частини виходять у долину річки Золота Липа в напрямку села Посухова і, використовуючи зайняті 16 вересня позиції, оточують полк українських січових стрільців, дислокований у селі Потутори. Ціною великих втрат загонам УСС вдалося прорвати кільце оточення і вийти до Бережан. У складі колишнього полку січових стрільців залишилося 17 старшин і 150 стрільців.

Наслідки

·         Через значні втрати постало питання про саме існування полку УСС. Проте згодом, завдяки ефективній роботі Вишколу УСС відбулося відродження підрозділу.

·         Російські війська так і не зуміли втриматись на Лисоні, й незабаром були відкинуті 55 дивізією.

 Тема. Практичне заняття 2. Життя на фронті і в тилу

Життя на фронті.

1. Зі спогадів бійця Легіону українських січових стрільців Олекси Кобця

«Було це 27 серпня 1914 р. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон з червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. У фургоні відкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали перев’язані марлею, крізь яку просочувалась кров, немолода вже жінка і маленьке, може, дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев’язка вже мокріла від крові...»

2. З листа солдата російської армії Василя Рубеля (15 грудня 1915 р.)

(збережена транскрипція і стилістика того часу)

«Я пока жив, был в окопах 12 дней, а сейчас на отдыхе. Слава богу затишье, бою пака нет, а далше увідім. Но січас нужда заедает, хоч я і переменяю біл’е, паря его в кіпятке. Ну чтож скрепя серце переносім все, может і переживу все это... Во время отдиха я сплю на хворосте в землянках. Но в окопах почті неспім, хотя і там ест хворост, мох, ліст’я, там же в окопах пориті землінкі от холода і дождя, но грязно. Однім словом самому злейшему врагу я нежелал бы попадат в эті «окопи». Еслі бы дал бог чтоб нікогда в жізні нікто не попадал в эті окопы, і чтоб даже незналі, что такое окопи. А мне еслі б дал бог пережіть все эті солдатскіе нужды, остатся жівым: то я уже узнал, что значіт “война”».

3. Лист українського солдата Андрія Рубльова

з Південно-Західного фронту (російська армія, 29 травня 1916 р.)

«Ряди наші змішалися з вогнем і землею, і коли ми з криком «ура!» добігали до ворожих окопів, то я тільки пам’ятаю, що кулі і снаряди свистіли і ревіли навколо, а люди падали. Але скільки там було солдат: на місце вбитих і поранених все нові і нові... І коли все ж таки добігли до їх дротяної загорожі, за якою були і окопи, то я одну за однією кинув свої 4 бомби в їх окопи. А потім в багнети. Дорога сестричка, яка огидна справа війна. Коли вдариш в людину багнетом, то він йде як в подушку і самому робиться просто нудно. Як і завжди австро-германці атаки бояться, швидко тікають ... А з права кулемет, та-та-та і прожектор та ракети частіше стали освітлювати, так що я побачив свої руки, вони в крові. Я подумав, а скільки своїми бомбами я убив людей, а багнетом переколов, а за що все це?»

4. Зі спогадів в'язня, заарештованого австрійською поліцією

за звинуваченням у шпигунстві на користь Росії

«...31 серпня 1914 р. о 3 годині ранку, не давши навіть чаю, погнали в’язнів у тюремний двір. Тут протримали до 9 години ранку. Після цього повели всіх, близько 1600 чоловік, по вул. Казимирівській і вул. Городецькій до головного палацу. Протягом декількох кілометрів озвірілий натовп львівських «патріотів» з євреїв і поляків бив нас, особливо священиків, палицями, кілками, в нас кидали каміння і гній, плювали в обличчя. З вікон кидали горщики з-під квітів. Одному з арештованих такий горщик проломив череп, і він помер тут же, на вулиці. Перед вокзалом ми чекали до 2 години. Виявляється, поліцейські навмисно тримали нас близько п’яти годин на вулиці, щоб дати юрбі можливість «проявити почуття» до нас, “зрадників”».

5.Уривок з книги Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка»

«... На пероні стояла група арештованих русинів, оточена угорськими жандармами. Тут були кілька попів, учителів, селян... руки їм скрутили мотузком і пов’язали парами... Трохи далі бавився мадярський жандарм. Він прив’язав священикові до лівої руки шнур і примушував нещасного танцювати чардаш, загрожуючи прикладом, причому так шарпав, що піп заривався носом у землю. Він не міг звестися, бо мав зв’язані за спиною руки, і робив розпачливі спроби якось підвестись з землі... Жандарм реготав. Коли священик нарешті підводивсь, він шарпав за мотузку, і бідолаха знову орав носом землю...»

6. Зі спогадів Богдана Остап'юка

«Була неділя, 23 серпня 1914 р. Нараз з вулиці почувся тупіт війська. Зі страху всі замовкли, а за хвилину почали тихцем говорити: «Москалі йдуть, москалі йдуть». Незабаром почули ми стукіт до входових дверей: «Нє бойтєся, гаспада, откройте двері!» — кричали солдати. Ніхто не мав відваги відчинити двері. Але врешті моя бабуня, господиня дому, перехрестившись, відкрила двері, у яких постали кремезні, сонцем обпалені солдати. Я, тоді 7-літній внук, стояв біля бабуні і оглядав непрошених гостей. Перші слова солдатів були: «Нє бойся, бабушка, єсть у тебя вода? Дай води». Бабуня принесла відро води і горнятко. Солдат, мабуть, не довіряв їй, а тому сказав, щоб вона першою напилася. Після неї вже усі пили.

Прохолодившись водою, кинулися солдати у наш сад. У той час лише літні яблука «паперівки» були зрілими. Але солдати не зважали на те, повилазили на дерева і стрясали фрукти. Тріщали дерева, ломилося гілля. Вони ніби не чули прохань бабуні, щоб не робили шкоди.».

Інша група солдатів увійшла до сусіднього дому, який стояв пусткою. Коли солдати дізналися, що в цьому домі живе єврей, почали бешкетування: ламали меблі, посуд, вікна і нищили інше устаткування. Відкривши у саду кілька вуликів пасіки, скрутлями запаленої соломи прогнали бджіл і почали їсти вощину разом з медом і. трутнями».

7. «Известия Киевской городской думи» про життя у місті (серпень 1917 р.)

«На кожній вулиці хвости. Оскільки відділом карткової системи вводяться картки на все нові продукти, городяни мають спершу вистояти черги в районні попечительства, щоб отримати картки на м’ясо, жири, крупу та інше, а потім — чергу за продуктами, яких однаково не можуть отримати в достатній кількості. У багатьох обивателів немає документів. Термін дії карток обмежений, їх часто міняють, жителі міста повинні проводити значний час у чергах. А тим часом насувається осінь».

Динаміка зростання цін на продовольчі продукти в Наддніпрянській Україні

Продукти	1914 р.	1916 р.	% зростання за фунт у копійках за фунт у копійках
Пшениця	2,5	6,0	240,0
Цукор	14,0	40,0	280,0
Крупа гречана	4,0	10,8	270,0
Пшоно	5,0	13,8	276,0
М’ясо	15,0	60,0	400,0
Олія рослинна	14,0	46,0	330,0

Витрати на щоденне харчування родини з чотирьох осіб у Росії

Назва продукту	1913 р.	1917 р.
2 кг хліба	16 коп.	60 коп.
750 г м’яса	28 коп.	1,5 крб
250 г жиру	13 коп.	50 коп.
Чай і цукор	7 коп.	15 коп.
2 склянки молока	6 коп.	28 коп.
Платня робітника друкарні	50 крб	100 крб

Життя в тилу. В умовах воєнного часу, коли чоловіків мобілізували в армію, утримання родин часто лягало на жіночі плечі. Це призводило до зміни статусу жінки в суспільстві, примусило її не тільки взяти на себе нові сімейні і громадські обов’язки, а й зайняти нові, закриті для жінок у довоєнні роки, ніші в суспільстві. Якщо історія попередніх війн поділялася на суто чоловічий досвід на полі бою та досвід жінки, що пасивно чекала свого чоловіка в тилу, то Перша світова війна змінила це співвідношення. У воєнні роки жінки не лише служили на фронті сестрами милосердя й санітарками, але й працювали на оборонних заводах, виконуючи важку, «нежіночу» роботу у сільському господарстві, промисловості, у сфері обслуговування, на транспорті.

Труднощі воєнного часу лягли важким тягарем на жінок, але разом з тим нові обов’язки вели до зміни у світогляді жіноцтва, додавали йому самоповаги і відчиняли двері у світ, що традиційно належав чоловікам. Врешті, це був один з важких кроків до встановлення рівноправності чоловіків і жінок, формування більш гармонійних відносин у суспільстві.

Під час війни змінилося життя дітей. Коли пішли в армію батьки і старші брати, дитинство для багатьох підлітків закінчилося: вони змушені були долучатися до виробничого процесу в селянських господарствах або йти на роботу по найму на заводи і фабрики, заміняючи там мобілізованих чоловіків. Багатьом дітям, які втратили батьків на фронті, під час масових переміщень (біженства) та через інші обставини воєнного часу, довелося зазнати гіркої долі сирітства. Як правило, це стосувалося вихідців з бідних селянських і робітничих родин.

У тилових районах України в роки війни з’явилася ще одна, незвична для мирного часу категорія людей – біженці. Це були жителі Західної України, Білорусії, Польщі, країн Прибалтики, як правило, – жінки, діти, літні люди. Місцеві власті розміщували їх у невеликих містах і селах, де легше можна було розв’язати проблему працевлаштування і харчування.

Кількість військовополонених, які опинилися на території України в ході війни, також налічувала сотні тисяч осіб. Вони працювали на шахтах, підприємствах важкої промисловості, у поміщицьких маєтках і в господарствах заможних селян. Спілкуючись із місцевим українським населенням, біженці й військовополонені стали додатковим джерелом інформації про незнайоме закордоння, про його людей, їхні звичаї. Це справляло певний вплив на зміну світосприйняття жителів тилових регіонів України, розширення їх уявлень…

1. Зі щоденника невідомого учасника подій (Північна Буковина). Субота, 18.11.1916 р.

«Живемо, як у криміналі: нігде не ходимо, нічого не знаємо. Стали справжніми вегетаріанами. Правда, дріб не так-то й дуже дорогий. Курку можна купувати за 2К (К — крона), качку за 3К, гуску за 5К, та біда, що на все треба грошей, а грошей меншає, не прибуває, бо платні ніхто не дає. Тому щадиться до крайності. Що було старе «нездале», тепер направляється — і воно добре. От я тепер став «шевцем»: золюю та латаю собі і дітям черевики, а мама латає їм сукенки. Нафти вже не мож ніде дістати. У нас щось 5 л, та щоби стало надовго, світимо тільки одну лампочку № 5 в кухні. А як ця вийде, то будемо світити каганчиком — черепочком зі смальцем і гнотиком. Однако то не всім тепер так тяжко жити, як нам. Є і такі, яким тепер багато ліпше живеться, як під час миру. Але то треба бути «лисом» і обманцем. 3-й рік науки вже нема. Олю й Толю підготовляю сам. Однак шкільна наука все-таки ліпша».

2. Зі щоденника солдата О. Замрія

«Коли я прибув додому, йшла повним ходом молотьба хлібів, коли я увійшов у двір, мене зустріла сестра... Вона була не одружена, брати усі були на війні, їхні жінки працювали на хазяйстві. Сестра гірко плакала, що ми втратили батька та матір. Важкою була зустріч за таких обставин, та нічого не поробиш, проте треба кінчати молотьбу. Наше господарство засівало тоді 20 десятин пахоти, а мужика в господарстві не було, та все ж на той час багато було полонених австрійців та мадяр, або вірніше українців, як ми на них говорили — западники».

  

Тема. Окупаційний режим Німеччини та її союзниками  в Україні.

1.Розчленування України. Захопивши Україну (червень 1941 р. — липень 1942 р.),  ворог  прагнув  ліквідувати саме поняття «Україна».  Мета  -   знищити її цілісність.   Поділили українські землі на чотири частини, підпорядкувавши їх різним державам і різним адміністративним органам.

Чернівецьку, Ізмаїльську області  включено до складу союзника фашистської Німеччини - Румунії. Тим самим  розчленувавши її територію на адміністративні райони:

 Дистрикт «Галичина»  - адміністративна одиниця, створено 1 серпня 1941 року з центром у Львові. На чолі стояв губернатор. Урядовою мовою була німецька. Складався з Львівської, Дрогобицької, Станіславівської і Тернопільської (за винятком її північних районів) областей.

 Рейхскомісаріат «Україна», центром якого стало місто Рівне. Входили такі області - Рівненська, Волинська, Кам’янець-Подільська, Житомирська, північні райони Тернопільської, північні райони Вінницької, східні райони Миколаївської, Київська, Полтавська, Дніпропетровська, північні райони Криму та південні райони Білорусії.

Військова адміністраці. Східні райони України -Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, Донбас  до узбережжя Азовського моря, як і південь Кримського півострова.

 «Трансністрія»- нова румунська провінція до якої  входили  території Одеської,  південних районів Вінницької і західних районів Миколаївської областей ,лівобережні райони Молдавії (ці області  оголошено частиною Руминського королівства)

— під владою Угорщини  залишалося Закарпаття з 1939 р.

2.Нацистський «новий порядок» Окупаційні власті спиралися на каральні органи — державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної і цивільної адміністрацій, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: бургомістри у містах, голови у районах, старости в селах, допоміжна поліція.

З початком окупації в Україні розгорнулася широка пропаганда, яка мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Щоб домагтися підтримки населення, окупанти  використовували факти  минулого більшовиків та їх політики.  Через    плакати, газети, листівки та  інші пропагандистські матеріали було оприлюднено трагічні факти насильницької колективізації, голодомору 1932-1933 рр., масових репресій, здійснюваних органами НКВС в Україні. В багатьох містах і містечках були виявлені масові поховання невинних жертв сталінських репресій. Населення було  вражено.  Окупанти обіцяли  аграрну реформу, вільний розвиток української культури, повернення солдатів додому, роздавали колгоспну худобу реманент. Частину полонених українців випустили із концтаборів. Такі дії окупантів були схвально сприйняті всіма незадоволеними радянською владою. Але  згодом «новий порядок» не виправдав надій цих жителів. «Новий порядок» приніс  поневіряння,  терор, в порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося  райським.
Українці та інші жителі республіки на власній території перетворилися на людей «третього гатунку»,  їхнє життя регламентувалося наказами і правилами, порушення цих наказів та правил  каралося концтаборами або розстрілом. Окупанти заборонили місцевим жителям  користуватися кафе, ресторанами, стадіонами та  іншими громадськими закладами.  Біля деяких криниць і колодязів вивішувалися попередження: «Тільки для німців».
3. Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України на колоніальну країну, аграрно-сировинний придаток рейху, «життєвий простір» для колонізації представниками «вищої раси». Місцеве населення, в тому числі  росіяни, євреї та інші, підлягали витісненню та  фізичному винищенню. Сотні тисяч жителів  України стали жертвами організованого окупантами голоду.

План «Ост» - план знищення населення ,  «освоєння» окупованих територій на сході Європи.

4.  Голокост. Напад на Радянський Союз став початком планомірного та систематичного знищення нацистами євреєв та тих хто допомогав  євреям. Цей процес отримав назву Голокост.

Символом Голокосту в Україні став Бабин Яр. 29 вересня 1941 р. тут за один день було знищено 33 711 євреїв.  Протягом 103 тижнів окупанти щовівторка і щоп’ятниці здійснювали у Бабиному Яру розстріли людей різних національностей, переважно євреїв (від 100 до 150 тис. чоловік).За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них “С” і “Д” діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі і расово неповноцінні елементи», особливо євреїв. Але їх методи масових убивств були визнані неефективними для «остаточного вирішення» (айнзацгрупи знищили в Україні близько 500 тис. євреїв). Створення таборів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто, яких в Україні нараховувалося понад 350. На території СРСР протягом 1941—1942 рр. було ліквідовано майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Загалом на території України було знищено близько 1,4—1,6 млн євреїв. Фашисти здійснювали тиск на українське населення, щоб не допустити з їхнього боку допомоги євреям. Однак відомо тисячі фактів допомоги євреям з боку українців, навіть із ризиком для власного життя. Тільки в Галичині, за неповними даними, відомо 100 фактів покарання українців за переховування євреїв. 1755 українців на 2001 р. за рятування євреїв удостоєні парламентом Ізраїлю почесного звання «Праведник світу».

Протягом 103 тижнів окупації кожного вівторка і п'ятниці у Бабиному Яру в Києві розстрілювали людей різних національностей, переважно євреїв. Свій «Бабин Яр» був у кожному великому місті України. Всього в перші місяці окупації жертвами нацистів стали 850 тисяч євреїв.
Жорстоких репресій зазнало сільське населення. В ході каральних заходів було знищено 215 сіл. А всього в Україні було вбито й замучено 3,9 млн цивільного населення, понад 1,3 млн військовополонених, 150 концентраційних таборів, влаштованих в Україні, перетворилися в страхітливі «фабрики смерті». Найбільшими серед них були Львівський, Славутський, Житомирський, Уманський, Кам'янець-Подільський, Володимир-Волинський, Кіровоградський, Сирецький і Дарницький (в Києві) концтабори.

5.Економічне   пограбування України. Вивіз населення до Німеччини 

Окупаційні власті здійснювали широкомасштабну програму економічного пограбування країни. До Німеччини вивозили устаткування, сировину, метали, продовольство, твори мистецтва, музейні експонати і навіть родючі українські чорноземи. На роботу в промисловості й сільському господарстві Німеччини, по суті в нацистське рабство, було вивезено з України 2,3 млн найпрацездатніших чоловіків і жінок, переважно молодих. Це становило майже 80 % усіх депортованих з СРСР. Окупаційні власті прагнули налагодити роботу підприємств, електростанцій, залізниць. Робочий день тут тривав 12-14 годин, заробітна плата була мізерною. Оголосивши всі землі власністю німецької держави, гітлерівці разом з тим не пішли на ліквідацію колгоспів. їх вважали «державними маєтками» з примусовою працею селянства й передачею вирощеного окупаційним властям. Передбачалося, що з часом кращі землі перейдуть до німецьких колоністів.

6. Життя населення України за умов окупації

Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну на німецьку колонію, що входила до «німецького життєвого простору» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85 % усіх продуктів, вивезених у роки війни з СРСР до Німеччини, були з України. Економічне пограбування відбувалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. Нацисти створили цілу систему заготівельних органів з пограбування українських земель.Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Окупаційний режим забезпечували гестапо, війська СС, Служба безпеки (СД). Діяла також допоміжна адміністрація з місцевих жителів (бургомістри, старости, поліція). 1941–1944 pp. 2,8 млн осіб було вивезено із СРСР у нацистське рабство, 2,4 млн із них були з України Масовий терор проти українського народу нацисти застосовували з особливою жорстокістю. Підрозділи СС знищували цілі села.

У жовтні 1941 р. Україна й уся Європа «побачили свою першу Катинь»: село Обухівка Полтавської області було цілком спалене, а все населення розстріляне. Під час окупації подібні варварські акції були здійснені нацистами в 250 населених пунктах України. В Україні діяли десятки «таборів смерті», існувало 50 гетто.

Із 5,8 млн радянських військовополонених, що потрапили до рук нацистів, загинули близько 3,3 млн; серед них було майже 1,3 млн українців.

ДОКУМЕНТИ.
1.    Витяг з мемуарів М. Хрущова
Часто приходилось тогда слышать, что украинцы проявляют недружелюбие к отступающей Красной Армии. Я разьяснял: «Вы поймите: почему это крестьяне-украинцы должны приветствовать наше отступление? Они огорчены. Сколько труда затрачено. Ничего не жалели для укрепления армии, для укрепления нашей страны. И вдруг разразилась такая катастрофа. Армия отступает, бросает население, бросает территорию. Естественно, они проявляют недовольство по отношению к тем, кто оставляет их в беде. Это не предательство, а больше огорчение».
Вопросы истории. - 1990. - № 10. - С. 91.

2.    Уривок з донесення командира другого кавалерійського корпусу СС
12 серпня 1941 р.
...Українське і білоруське населення дуже доброзичливе. Це проявляється, зокрема, у тому, що населення викриває банди, які коротко чи довше вештаються у цьому районі... Доказ ввічливості полягає у тому, що з приходом військ їм зразу почали приносити молоко, яйця й інші продукти, які були віддані солдатам безкоштовно й цілком добровільно.(...)
Документ Федерального архіву в Кобленці - ФРН//Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. - Париж; Нью-Йорк; Львів, 1993. - С. 520.

3.    Зауваження і пропозиції Міністерства східних територій по генеральному плану «Ост»
Цілком таємно! Берлін, 27.04.1942
Генеральний план «Ост» передбачає, що після закінчення війни число переселенців для негайної колонізації східних територій має становити... 4450 тис. чол.
4450 тис. німців повинні бути розподілені частково також в областях України...
...в) до питання про українців.
Згідно головного управління імперської безпеки на територію Сибіру повинні бути переселені також західні українці. При цьому передбачається переселення шестидесяти п'яти процентів населення...
Дашичев В. Банкротство стратегии германского фашизма. - М.: Наука, 1973. -7.2. - С. ЗО - 35.

Тема: Рух опору в Україні

Таб.: Течії  Руху Опору в Україні (1941-1944 рр.)

Течії	Радянський	Націоналістичний	Польський
Мета	Визволення від загарбників
	Відновлення радянської влади	Відновлення української держави	Відновлення польської держави, повернення західноукраїнських                                                                                                               земель до складу Польщі
Організаційне оформлення	1941-1942 рр. партизанські загони, з`єднання; радянське підпілля (3500 підпільних організацій і груп)	похідні групи (1941  р.), “Поліська Січ” (1941 р.), УПА(листопад 1942 р.) та інші загони, підпілля ОУН	1941-1942 рр. Армія Крайова, Армія Людова, батальйони хлопські
Чисельність	200-600 тис.	50-200 тис. (похідні групи– 5 тис.)	10-20 тис.
Командири	С.Ковпак, О.Сабуров, О.Федоров, М.Наумов. Очолював штаб партизанського руху в Україні – Т.Строкач.	Командир “Поліської Січі” – Тарас Бульба-Боровець. Командуючі УПА: Дмитро Клячківський (Клим Савур), Роман Шухевич (Тарас Чупринка).	Командуючи Армії Крайової – Бур Комаровський
Основні райони дій	Українське Полісся, Чернігівщина, Сумщина	Волинь, Галичина, українське Полісся	Волинь, Полісся
Специфіка бойових дій	Діяльність партизан як правило підпорядковувалась і узгоджувалась з потребами фронту: диверсії на залізнцях, удари по воєнним об`єктам, розвідка, допомога у переправі через річки тощо. Найбільші координовані операції партизан: “Рейкова війна” і “Концерт” по зриву перевезень воєнних грузів на залізницях, а також рейди великих партизанських з`єднань по тилах ворога.	Переважно діяла як самооборона населення – витискування окупаційної адміністрації, створення української, захищала люде від сваволі властей, зривала спроби вивозу до Німеччини продовольства, робочої сили, проведення оборонних боїв з карателями по периметру і всередені контрольованої території. Напади на воєнні об`єкти здійснювалась в основному з метою оволодіння зброєю.	Переважно діяла як самооборона польського населення.. Засвідчувала претензії Польщі на західноукраїнські землі

Рух Опору в Україні Націоналістичних течій (оунівський рух)

Учасники руху	1940 р. — відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А. Мельником а ОУН(В) на чолі з С. Бандерою (різними були методи досягнення мети — створення незалежної України: бандерівці робили ставку на власні сили й активні методи боротьби», а мельниківці покладали великі надії на Німеччину)
Форми боротьби	Створення органів місцевого самоврядування; участь у створенні й діяльності української преси, культурно-освітніх закладів, через які поширювали самостійницькі настрої; створення підпільних, партизанських і регулярних військових структур
Основні події	Створення у квітні 1941 р. бандерівцями за згодою з німецьким командуванням батальйонів «Роланд» (на чолі з Є. Побігущим) та «Нахтігаль» (на чолі з Р . Шухевичем). Прийняття 30 червня 1941 р. у Л ьвові Акта проголошення відновлення Української держави та формування уряду на чолі з Я. Стецьком (Гітлер виступив проти самостійної Української держави; новостворений уряд був розігнаний; С. Бандера та Я. Стецько заарештовані). Створення мельниківцями 5 жовтня 1941 р. в Києві Української національної ради на чолі з М. Величковським, які бачили в ньому передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність заборонена гітлерівцями). Осінь 1941 р. — репресії проти оунівців; перехід оунівців до боротьби з німцями. 14 жовтня 1942 р. — створення ОУН УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади
Висновок	Таким чином, національна течія зберегла ідею незалежності України й зробила свій внесок у розгром німецько фашистськи загарбників

Використана література:

історія України 10-11 клас  Ф.Г. Турченко, П.П.Панченко, С.М.Тимченко
 О.В.Гісем, О.О.Мартинюк